Кримінально-процесуальне право і закон

Кримінальний процес – це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриття злочинів, викриттю й  покаранню винних та недопущенню  покарання невинних, а також система  правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності. Вказаних органів  один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об‘єднаннями й трудовими  колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної  діяльності. Кримінально-процесуальна діяльність за своїм змістом являє  собою систему передбачених законом  процесуальний дій і рішень органів  попереднього розслідування, прокурора, судді, суду та інших суб‘єктів кримінального  процесу. Ці процесуальні дії і рішення  породжують процесуальні правовідносини або виступають їх наслідком. Процесуальні правовідносини можна розглядати як правову форму кримінально-процесуальної  діяльності. Елементи таких правовідносин: 1) суб‘єкти – учасники кримінального  процесу; 2) об‘єкт – поведінка суб‘єктів  кримінального процесу; 3) процесуальні права і обов‘язки суб‘єктів. Кримінальний процес і кримінальне  судочинство - тотожні терміни. Кримінальний процес і правосуддя в кримінальних справах – слід відрізняти. Правосуддя – це розгляд у судових засідання  кримінальних справ і застосування встановлених законом заходів покарання  до осіб, винних у вчинені злочину, або виправдання невинних (ст.4 ЗУ “про судоустрій”). Т.ч., діяльність судді  в стадіях порушення кримінальної справи, віддання обвинуваченого до суду та виконання вироку і таке інше охоплюється поняттям кримінального  процесу. Здійснюючи провадження в  кримінальній справі, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд  справляють виховний вплив не тільки на осіб, які безпосередньо беруть участь у кримінальному процесі, а й на інших громадян, на трудові  колективи, сприяючі тим самим правовому  вихованню громадян, залученню населення  до боротьби із злочинністю.

Аналіз кримінально-процесуальної  літератури, в якій розглядається  поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон[1]. Отже, під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні.

Кримінально-процесуальне право є  обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні. Як і будь-яка ланка єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Правильне розуміння кримінально-процесуального права є необхідною умовою для відмежування цього поняття від інших, подібних до нього.

Деякі автори поєднують поняття  кримінально-процесуального права і кримінального процесу, тобто вони розглядають кримінальний процес як сукупність норм і як діяльність відповідних органів. Ці поняття не слід змішувати чи ототожнювати. Кожне з них має своє змістове навантаження.

Нерозривний зв'язок кримінального  і кримінально-процесуального закону зумовлений тим, що в них спільна мета — охорона суспільства від злочинних посягань. Але при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш правильне і точне його застосування.

Кримінальний закон, який є потужною зброєю у боротьбі зі злочинністю, потребує кримінально-процесуального закону. Обидва вони доповнюють один одного і не можуть існувати окремо. Поза процесуальною формою застосування кримінального закону є недопустимим. У свою чергу, кримінальний процес без кримінального закону був би безпредметним, позбавленим свого змісту і смислу.

Враховуючи природу кримінально-процесуального права, його призначення обслуговувати потреби, пов'язані з реалізацією кримінального закону, досить обгрунтованим є погляд ряду науковців, які розглядають його як похідне від матеріального права, а існуючий між цими галузями права взаємозв'язок — як відносини між формою і змістом. Процесуальне право, зазначає С. С. Алексеев, щільно примикає до матеріального, є ніби надбудовою над ним, свого роду продовженням[2].

У судовій практиці при вирішенні  конкретних справ виникають такі ситуації, коли виконання приписів процесуальних норм тягне за собою порушення норм матеріального права, і навпаки. Проте кримінально-процесуальним законом не передбачено, як повинен діяти в таких випадках суд. У результаті, зустрічаючись з подібними колізіями, суди чинять по-різному, але в більшості випадків судова практика надає перевагу процесуальному закону.

Очевидно, таке вирішення колізії  між процесуальним і матеріальним правом не можна визнати цілком правильним.

На наш погляд, якщо з якихось  причин виникає колізія, то повинна  діяти певна субординація соціальне-правових цінностей, ідей та юридичних норм.  Ніщо в процесуальній формі не повинно заважати здійсненню правосуддя чи викривляти суть справи.

Форма відіграє позитивну роль, якщо вона не суперечить своєму соціальному призначенню. Вона є ефективнішою тоді, коли краще сприяє вирішенню всього комплексу завдань, що стоять перед судочинством. І це необхідно враховувати як у правотворчій, так і в правозастосовчій діяльності.

У «Філософії права» Гегель зазначав, що процесуальний закон (норми) можуть відігравати двояку роль — позитивну і негативну. «Формальності, — писав він, — можуть бути перетворені також і в зло, і навіть на знаряддя несправедливості»[3].

Аналогічну думку висловлював  і А. Ф. Коні, зазначаючи, що формальна справедливість не завжди прирівнюється до істинного правосуддя[4].

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону: 1) це акт, що мас найвищу юридичну силу; 2) він формулює принципи і регулює процедуру кримінального судочинства; 3) він регламентує діяльність учасників процесу, надаючи їм певні права й обов'язки; 4) цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу. Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами: 1) за юридичною силою — закони (КПК) і підзаконні акти (наприклад, Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку та розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди); 2) за сферою дії — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 3) за ступенем загальності правових норм — загальні та норми, що конкретизують; 4) за характером волевиявлення — норми, що встановлюють, норми, що змінюють і норми, що скасовують; 5) за часом дії — ви-значено-строкові та невизначено-строкові; 6) за суб'єктами нормотворчості — видані Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних  нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права. Такими є, наприклад: Закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції»[5], «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства»[6], «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в зв'язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією»[7].

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є кримінально-процесуальний акт вищих органів державної влади, а його наповненням, змістом — кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону, права, його невіддільна частина і найголовніша одиниця.

Слід також пам'ятати, що на відміну  від кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки криміналь-но-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною. Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону. Наприклад, постановлению вироку передує нарада суддів під керівництвом головуючого. Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім (частини 1 і З ст. 325 КПК). Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка додається до справи, але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК). Водночас не врегульовано так детально дії суддів при винесенні ухвали в нарадчій кімнаті. Тому зазначені вище норми щодо винесення вироку за аналогією повинні застосовуватись і при винесенні судом ухвали в нарадчій кімнаті.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

1) передбачений процесуальним законом  випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією;

2) застосування закону за аналогією  ні в якому разі не може  вести до обмеження процесуальних  прав осіб, які беруть участь  у справі, або до покладення  на них не передбачених законом обов'язків;

3) не допускати вчинення органами  слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального закону[8].

2. Джерела кримінально-процесуального  права

та їх характеристика

У правовій науці, використовується поняття "джерело права".

Норма права та джерело права  — це не одне й те саме.

Норма кримінально-процесуального права  — це загальнообов'язкове правило  поведінки учасників кримінального  судочинства, а джерело кримінально-процесуального права — це форма юридичного закріплення та вираження таких норм поведінки.

Основним джерелом кримінально-процесуального права є кримінально-процесуальний  закон.

Першоджерелом; норм кримінально-процесуального права є Конституція держави. Так, у новій Конституції України (1996 року) викладено основні принципи правосуддя. Зокрема, в ній (ст. 62) вперше отримав належне юридичне оформлення та законодавче закріплення принцип  презумпції невинності обвинуваченого: особа вважається невинуватою у  вчиненні злочину, доки її вину не доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Всі сумніви у справі тлумачаться і розв'язуються на! користь обвинуваченого. Конституція визначає основні засади інституту реабілітації безневинно засуджених та встановлює, що кожен має право на відшкодування шкоди, завданої/незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади та посадових і службових осіб (ст. 56).

Згідно зі ст. .8 Конституції України  в Україні діє принцип верховенства права, Конституція України має  найвищу юридичну силу, а норми  є нормами прямої дії.

Із цього випливає, що: норми  Конституції мають фундаментальний і концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права; норми кримінально-процесуального права не повинні суперечити Конституції України і прийматись відповідно до її положень; при розв'язанні проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати нормам конституційного права: нормативні акти, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили і не підлягають застосуванню; норми конституційного права є нормами прямої дії і безпосередньо застосовуються в випадках неурегулювання якихось відносин галузевим законодавством.

Згідно зі ст. 22 Конституції України  при прийнятті нових законів  або внесенні змін до чинного Законодавства, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Для кримінального процесу це вихідне і визначальне положення означає можливість розвитку законодавства тільки в напрямку зміцнення гарантій прав і свобод людини, недопустимість звуження прав учасників кримінального процесу. Особливого значення набувають Проблеми забезпечення недоторканності особи, особистого життя, житла людини.

Відповідно до ст. 8 Конституції  в Україні визнається і діє  принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають межу і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію  у разі коли зі змісту норм Конституції  не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані; коли нормативно-правовий акт, прийнятий !Кабінетом Міністрів, суперечить Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції Укриши. Суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Крім Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу  України, до джерел норм кримінально-процесуального права належать закон України "Про  судоустрій", "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про адвокатуру", "Про попереднє ув'язнення", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", "Про забезпечення безпеки осіб, які ' беруть участь у кримінальному  судочинстві", "Про порядок  відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" та деякі інші законодавчі акти, якими вносяться зміни або доповнення до Кримінально-процесуального кодексу або встановлюються спеціальні правила притягнення окремих осіб до кримінальної відповідальності.