Види покарань за чинним кримінальним законодавством України

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна від­повідальність за статтями 389, 390 і 393 КК. Так, ухилення від вико­нання громадських робіт карається за ст. 389 КК — арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіко­вані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне значення, тому що вона сприяє правильному за­стосуванню окремих видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призна­чення; за суб'єктом, до якого застосовується покарання; за можли­вістю визначення строку покарання та ін.

За порядком призначення покарань ст.52 КК підрозділяє всі покарання на три групи: а) основні покарання; б) до­даткові покарання; в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання — не покарання, що призначаються у ви-році лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основ­не покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмежен­ня волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що призначають­ся лише на додаток до основних покарань і самостійно застосову­ватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостій­но фігурувати у вироці. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як дода­ткові — це позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю і штраф.

До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд, засуджуючи винного за ч. 3 ст. 368 КК (одержання хабара), може призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. За­гальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (на­приклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначають­ся лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні при­значається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеці­альних покарань належать також службові обмеження для військо­вослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку пока­рання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові пока­рання. Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обме­ження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, три­мання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без поз­бавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон — від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю — від двох до п'яти років, позбавлення волі — від одного року до п'ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спе­ціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

2.2. Характеристика основні покарань

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засуд­женим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самовряду­вання. Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсій­ного віку, а також до військовослужбовців строкової служби[6].

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за міс­цем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи — це покарання, яке широко застосовується на практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяж­кими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєд­нанні з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних право обмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому, крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку, на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозво­лу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до виправних робіт тягне за собою судимість[7].

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зраз­кової поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішен­ням суду включено в загальний трудовий стаж (ст. 103 ВТК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацезда­тних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самовря­дування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбу­вання виправних робіт (ст. 389 КК).

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з ура­хуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відра­хуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошо­вого забезпечення, одержуваного засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу вин­ного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування підвищення військовослужбовця за посадою, у військо­вому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислу­ги років для присвоєння чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умо­вах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Піс­ля відбуття цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років[8].

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в кри­мінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від су­спільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п'яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп[9].

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбов­ців (ст. 62 КК) є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусово­му направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову частину — дисциплінарний батальйон, призначений для відбуван­ня покарання військовослужбовцями, які вчинили злочин під час про­ходження ними строкової військової служби. Тримання в дисциплінар­ному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів на­чальників, чесного ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів[10].

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покаран­ня вони повертаються у свою частину для подальшого проходжен­ня служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Однак за клопотанням командування час­тини, куди прибув військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи, що відбули покарання в дис­циплінарному батальйоні, визнаються на підставі п. 4 ст. 89 КК та­кими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне покарання на строк від шести місяців до двох ро­ків у випадках, прямо передбачених у санкції статті КК, за якою ква­ліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання призначається тоді, коли суд, ураховуючи обста­вини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що рані­ше відбували покарання у виді позбавлення волі.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) — це покаран­ня, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у криміналь­но-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбав­ляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, об­межується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці, а у разі необхідності — до професій­ного і загальноосвітнього навчання, з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення волі не має за мету за­подіяти засудженому фізичних страждань або принизити його люд­ську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті на його ви­правлення, для того щоб він став корисним членом суспільства, а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засудже­них, так й інших громадян[11].

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ят­надцяти років і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі у виді тюрем­ного ув'язнення КК не передбачає.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосова­не за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально перед­бачено в санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк[12].

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на пев­ний строк лише за злочини, пов'язані з умисним вбивством при особ­ливо обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчини­ли злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, засто­сування якої допускалося КК 1960 р. до 29 грудня 1999 р. Консти­туційний Суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбача­ють можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про заміну смерт­ної кари довічним позбавленням волі».

Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87 КК).