Історія кримінально-виконавчого права України

 

Вступ

Історія тюрми багато повчальна. В ній, мов у краплі води, заломлювалося  безліч різнопланових аспектів державного і суспільного життя, серед яких, як мінімум, слід мати на увазі: 
- становище особистості в державі, більшу чи меншу міру поглинання приватних інтересів державними; 
- більшу чи меншу міцність, стійкість державного ладу; 
- стан державних фінансів, що залежить від бідності або заможності більшості громадян; 
- більшу чи меншу зручність системи внутрішнього управління; 
- погляди епохи на підвалини та завдання певної царини людської діяльності. 
Власне для пенітенціарної системи значення останнього із зазначених чинників важко переоцінити. Через нього певною мірою передається вплив усіх інших умов епохи (економічних, культурних, політичних тощо). Ним визначаються найістотніші риси соціальної практики кожного конкретного періоду й навіть структура системи впродовж усієї її еволюції від нижчих форм до вищих. Саме тому періоди розвитку тюрми мають назви, що фактично вказують на пріоритетні завдання всієї кримінально-виконавчої системи, надаючи таким чином специфічного забарвлення певній історичній добі. 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Пенітенціарне  законодавство в др. пол. XIX - поч. XX ст.

У другій половині XIX ст. найважливішою  подією в історії Російської імперії, а отже, і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва  стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної  феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму  в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України. 
Проведення у царській Росії судової реформи 1864 р., яка ставила одним із завдань відокремлення судової влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням інституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогресивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адміністративним свавіллям, велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. 
Реформування кримінального законодавства царської Росії на цьому етапі полягало у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з уложення 1845 р. (всього було вилучено 652 статті) про незначні злочини і проступки.  
Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шкала містила понад 100 видів. Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.  
Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслання на поселення, ув'язнення у виправному будинку, ув'язнення у фортеці, ув'язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.  
Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім'ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смертної кари визначалися судом у вироку його, найчастіше шляхом повішення.  
Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років. Режим на каторзі був різний, залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторжних робіт застосовувалися за політичні злочини. Після відбування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (звичайно, в Сибіру).  
Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів, також ув'язнення у виправному будинку (від півтора до шести років), ув'язнення у фортеці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув'язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.  
27 лютого 1879 року Державною Радою ухвалюється закон "Об учреждении в составе Министерства внутренних дел Главного тюремного управления". 
В основу каральної системи держави були закладені наступні види кримінальних покарань: 
- смертна кара; 
- каторга; 
- вислання; 
- ув'язнення у виправні будинки; 
- ув'язнення у фортеці; 
- ув'язнення в тюрмі; 
- арешт; 
- грошова пеня. 
6 січня 1886 року Державною Радою ухвалюється закон "О занятости арестантов трудом и получении от сего дохода", яким встановлюється обов'язковість робіт для певних категорій арештантів, а також їх право на грошову винагороду за працю. 
З 1893 року Головне тюремне управління починає видавати щотижневий журнал "Тюремный весник", який був основним джерелом інформації для працівників тюремної системи.  
На кінець XIX сторіччя в каральній практиці уряду відбуваються суттєві зміни. Ухвалюється закон від 12 червня 1900 року "Об отмене ссылки на житье и ограничении ссылки на поселение", перевага надається тюремному ув'язненню. 
У 1906 році при Головному управлінні створюється центральне дактилоскопічне бюро, а з 1908 року виділяється особливе діловодство, функції якого - розробка законодавчих та інших принципово важливих питань по тюремній частині. 
19 квітня 1909 року ухвалюється закон "О воспитательно-трудовых заведениях для несовершеннолетних", а 22 червня 1909 року затверджується закон "Об условно-досрочном освобождении". 
Останнім нормативним актом епохи самодержавного управління, залишивши помітне місце в історії тюремної системи, стала Загальна тюремна інструкція, яка була затверджена 28 грудня 1915 року. Дія зазначеної інструкції поширювалася на місця ув'язнення цивільного відомства, а саме на: каторжні тюрми; виправні арештантські відділення; тюрми губернські і обласні; повітні і окружні; слідчі; тимчасові і пересильні. 
В перші місяці 1917 р. Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав низку важливих актів, які пом'якшували політичний режим та каральну політику. 6 березня 1917 р. було затверджено указ про амністії. Він проголошував загальну політичну амністію особам, засудженим за політичні злочини усіх категорій, а також за злочини проти релігії.  
12 березня 1917 р. уряд ухвалив постанову "Про скасування смертної кари". В усіх випадках, коли за законом як міра покарання передбачалася смертна кара, вона замінялася строковою або безстроковою каторгою. Проте це нововведення проіснувало недовго. Через чотири місяці смертну кару було поновлено на фронті, а згодом і в тилу.  
17 березня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини". Злочинцям, засудженим до смертної кари, вона замінялася каторгою на 16 років.  
Тоді ж, 17 березня 1917 р., було ухвалено урядову постанову "Про скасування для засланих поселенців і арештантів покарання різками", а 26 квітня скасовано і саме заслання на поселення як покарання.  
У травні 1918 року тюремні інспекції на місцях були скасовані. Замість них у складі губернських відділів юстиції були створені каральні підвідділи, що відали всіма місцями позбавлення волі на території губернії. У жовтні 1919 року каральний відділ НКЮ став називатися центральним каральним відділом. У 1921 році цей відділ було перейменовано у центральний виправний відділ. Такі зміни зазнали й губернські відділи юстиції.  
Першим значним правовим актом, що представляв собою систему норм виправно-трудового права, була Тимчасова Інструкція "Про позбавлення волі, як міри покарання і про порядок його відбування", затверджена постановою Народного Комісаріату Юстиції 23 липня 1918 року. Ця Інструкція передбачала такі місця позбавлення волі:  
1. Загальні місця ув'язнення в'язниці). У 1921 році вони були перейменовані у виправні будинки.  
2. Землеробські колонії і реформатори - виховно-каральні установи для засуджених до позбавлення волі молодого віку.  
3. Іспитові заклади - для осіб, стосовно яких існували підстави для послаблення режиму або дострокового звільнення.  
4. Каральні лікувальні заклади - для арештантів із помітно вираженими психічними дефектами.  
5. Тюремні лікарні.  
6. Арештні помешкання - для короткочасного утримання підслідних і арештантів, підлягали пересиланню.  
У період з 1918 по 1921 рік було ухвалено ряд документів, що стосувалися діяльності місць позбавлення волі:

• Інструкція НКЮ від 25 листопада 1918 року "Про дострокове звільнення".
• Постанова НКЮ від 15 листопада 1920 року "Про затвердження Положення про загальні місця ув'язнення".
• Декрет СНК від 21 березня 1921 року "Про позбавлення волі і про порядок умовно-дострокового звільнення ув'язнених".

24 травня 1922 року третьою сесією  ВЦВК був затверджений Кримінальний  кодекс РРФСР, що був введений  у дію з 1 червня 1924 року. Аналогічний  Кримінальний кодекс був затверджений  і на Україні.  
У травні 1922 року за пропозицією Ф.Дзержинського, що був на той час наркомом внутрішніх справ, керівництво всіма місцями позбавлення волі було покладено на НКВС, у складі якого утворено Головне управління місць ув'язнення (ГУМУ). Головне управління примусових робіт, що існувало до того часу в системі Наркомату внутрішніх справ, було скасовано у зв'язку з ліквідацією концентраційних таборів і зменшенням кількості ув'язнених у таборах примусових робіт: із 60 тис. у 1921 році до 15 тис. до травня 1922 року.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Створення кримінального  та виправно-трудового законодавства  в СРСР

У Наркоматі внутрішніх справ України  було організоване Управління місць  ув'язнення (УМУ). У 1923 році у ведення  ГУМУ НКВС СРСР і його органів на місцях перейшла значна частина арештних будинків при міліції, що були перейменовані  в будинки попереднього ув'язнення.  
Перший загальносоюзний законодавчий акт у сфері карної і виправно-трудової політики був ухвалений ЦВК СРСР 31 жовтня 1924 року і мав назву "Основні початки карного законодавства СРСР".  
У РРФСР перший Виправно-трудовий кодекс був ухвалений 16 жовтня 1924 року. В Українській РСР перший Виправно-трудовий кодекс був ухвалений через рік - 27 жовтня 1925 року.  
Перші виправно-трудові кодекси передбачали такі види місць позбавлення волі:  
1. Будинки ув'язнення.  
2. Виправно-трудові будинки.  
3. Трудові колонії.  
4. Ізолятори спеціального призначення.  
5. Перехідні виправно-трудові будинки.  
Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 року було затверджено "Положення про виправно-трудові табори".  
10 січня 1930 року ухвалена постанова ВЦВК і РНК СРСР "Про заслання і висилку, що застосовувались за судовими вироками". Заслання з'єднувалося з примусовими роботами або службою в установах, що зазначалося у вироку суду.

10 липня 1934 року ЦВК СРСР ухвалив  постанову "Про утворення Народного  Комісаріату Внутрішніх Справ"  із новими функціями. У складі  цього наркомату було утворено  Головне управління виправно-трудових  таборів, трудових поселень і  місць ув'язнення (ГУЛАГ). В Україні  аналогічний підрозділ мав назву Управління виправно-трудових таборів і колоній.  
Окремими табірними пунктами (на Україні таборів не було), виправно-трудовими колоніями, транзитно-пересильними пунктами й інспекціями виправно-трудових робіт керувало Управління виправно-трудових таборів і колоній.  
31 травня 1935 року РНК СРСР і ЦК ВКПб ухвалили постанову "Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності", де було визнано необхідним замість шкіл ФЗУ особливого типу було визнано необхідним організувати трудові колонії для утримання неповнолітніх засуджених до позбавлення волі.  
19 квітня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було передбачене позбавлення волі у виді каторжних робіт на термін від 15 до 20 років для фашистів і їхніх посібників, винних у вчиненні звірячих розправ над радянськими людьми. Ця категорія засуджених трималась у спеціальних в'язницях і таборах.  
У 1944 році у виправно-трудових установах була створена спеціальна служба по нагляду за поводженням засуджених. Її створення сприяло наведенню правопорядку в установах, зміцненню дисципліни й організованості серед засуджених.  
Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року.  
В Україні після закінчення війни довелося наново будувати і відновлювати систему місць позбавлення волі. Її структура на той період була така:  
1. Виправно-трудові колонії для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на стислі терміни.  
2. Окремі табірні пункти для тримання повнолітніх, засуджених до позбавлення волі на термін три роки і більше.  
3. Трудові колонії для неповнолітніх засуджених до позбавлення волі.  
4. В'язниці для засуджених до тюремного ув'язнення.  
5. Транзитно-пересильні пункти.  
У 1958 році Рада Міністрів СРСР затвердила загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії і тюрми. Основним видом виправно-трудових установ для дорослих засуджених були визнані виправно-трудові колонії. Вони передбачалися з трьома видами режимів: загальним, посиленим і суворим. Положенням не передбачалися Виправно-трудові табори і вони були або реорганізовані в колонії або ліквідовані. У тюрмах встановлювалося два виду режиму: загальний і суворий.  
У 1957 році до штатів виправно-трудових колоній були введені посади начальників загонів, а з 1958 року в них були організовані загальноосвітні школи і почали створюватися професійно-технічні училища.  
Управління виправно-трудових таборів і колоній, відділ трудових колоній і тюремне управління мали цілком замкнуті структури. У їхньому складі були всі служби, необхідні для забезпечення діяльності підвідомчих підрозділів, у тому числі охорона, медична служба та ін.  
У січні 1960 році була реорганізована структура Міністерства внутрішніх справ України, у тому числі й по лінії місць позбавлення волі. Самостійні управління (відділи), що відали місцями ув'язнення були об'єднані в один орган - Управління виправно-трудових установ (УВТУ).  
26 липня 1961 року Указом Президії Верховної Ради України затверджено Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС Української РСР, яким передбачалися виправно-трудові колонії чотирьох видів: загального, посиленого, суворого й особливого режимів.  
Республіканське Положення 1961 року діяло до липня 1969 року, тобто до затвердження Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік.  
23 березня 1977 року Виправно-трудовий кодекс України був доповнений новим розділом "Порядок і умови виконання умовного осуду до позбавлення волі й умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці".  
У наступні роки вносилися й інші зміни в чинний Виправно-трудовий кодекс УРСР і в структуру Головного управління ВТУ.  
У 1989 році Головне управління ВТУ було реорганізовано в Головне управління виправних справ (ГУВС) із частковими структурними змінами. Зокрема, було організоване управління режиму і спецробіт.  
На рубежі 1989-1990 років назріла об'єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики, що проводилась, глибокого аналізу стану справ, визначення відповідності поставленої мети і завдань реальним можливостям і результатам.  
На той час у місцях позбавлення волі склалась кризова ситуація. Вкрай загострилась оперативна обстановка, що супроводжувалась зростанням злочинності, захопленням заручників, груповими непокорами засуджених адміністрації. У сфері виконання кримінальних покарань необхідні були докорінні зміни.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Кримінально-виконавче  право на сучасному етапі

Міністерством внутрішніх справ за участю вчених і зацікавлених відомств була розроблена і пізніше затверджена  постановою уряду від 11 липня 1991р. № 88 Концепція реформування кримінально-виконавчої системи України.  
В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, затверджені ООН Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, Загальна Декларація прав людини, Європейські стандарти, інші міжнародні угоди та документи.  
У 1990-1991 роках ухвалено цілий ряд нормативно-правових актів, спрямованих на гуманізацію виконання покарання. Так, 20 грудня 1991 року змінені Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ (засудженим дозволено носіння короткої зачіски, сорочок цивільного зразка, скасовані нагрудні знаки, розширений асортимент дозволених до придбання і збереження продуктів харчування і предметів споживання у т.ч. наручних годинників, спортивних костюмів та ін.).  
22 лютого 1992 року постановою Кабінету Міністрів України встановлено порядок, відповідно до якого заробітна плата засудженим нараховується в повному обсязі за діючими тарифами, а відрахування провадяться по фактичних витратах на утримання.  
6 березня 1992 року Верховною Радою затверджено Закон України "Про скасування покарань у виді заслання та висилки", скасована також кримінальна відповідальність за відхилення від цих покарань. Усі особи, що відбували ці покарання в інших регіонах колишнього СРСР, повернуті на Україну.  
31 березня 1992 року затверджена нова структура Головного управління з виконання покарань МВС України.  
16 травня 1992 року постановою Верховної Ради України припинена дія ст.25 (1) і ст.52 (2) Кримінального кодексу України про умовне засудження до позбавлення волі й умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці.  
5 серпня 1992 року постановою Кабінету Міністрів України "Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи" схвалена пропозиція МВС про повернення громадян, які засуджені судами України і відбувають покарання за її межами, до відповідних установ МВС України.

26 січня 1994 року ухвалено  Постанову Кабінету Міністрів  України № 31 "Про Програму  приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання в  місцях позбавлення волі, а також  осіб, які тримаються в слідчих  ізоляторах і лікувально-трудових  профілакторіях, у відповідність  із міжнародними стандартами". Цим актом Україна затвердила  спрямованість пенітенціарної політики  на досягнення забезпечення прав  і свобод громадян, прийнятих  у передовій практика розвитих  країн.  
27 серпня 1994 року Верховною Радою затверджено Закон України "Про внесення змін та доповнень в законодавчі акти України щодо врегулювання деяких питань, пов'язаних з умовами відбування покарання". Цим Законом:

• запроваджена відстрочка відбування покарання вагітним жінкам та жінкам, які мають неповнолітніх дітей віком до 3 років;
• дозволені короткострокові відпустки для жінок, які мають дітей у віці до 3 років, для їх влаштування у родичів, опікунів, дитячих будинках;
• дозволені телефонні розмови засудженим один раз на квартал (до 15 хвилин);
• для визначеної категорії засуджених дозволено купувати продукти харчування за гроші, що надійшли за переказами;
• дозволені платні медичні консультації.

20 листопада 1996 року Верховною  Радою України у другому читанні  затверджено Закон України "Про  внесення змін і доповнень  до Кримінального і Кримінально-процесуального  кодексів України" згідно з  яким вводиться такий запобіжний  захід як застава.  
З урахуванням цих документів та за погодженням з відповідними міністерствами та відомствами 22 квітня 1998 року Президент України видав Указ про утворення на базі Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України, що ліквідується. Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади. Цим же Указом визначено низку заходів щодо реформування та забезпечення діяльності системи виконання покарань.  
2 березня 2000 року затверджено Закон України "Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України". 
Важливими для подальшої діяльності пенітенціарної системи стали Закони України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" (21 червня 2001року), "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" (5 липня 2001 року), "Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України" (11 липня 2001 року), а також затвердження Кримінального кодексу України. 
11 липня 2003 року Верховною Радою України було затверджено Кримінально-виконавчий кодекс, положення якого ґрунтуються на Конституції України, міжнародних актах з прав людини та міжнародному досвіді у сфері виконання кримінальних покарань. Затвердження Кодексу є новим етапом у реформуванні та забезпеченні дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи.

Норми Кримінально процесуального кодексу України, який вступив в дію 19 листопада 2012 року  зобов’язали керівництво пенітенціарної служби обладнати у кожному СІЗО зали для так званих відеоконференцій. Якщо звинуваченого з певних причин (відсутність бензину, зайнятість конвою) не можуть доставити на процес, то судді, користуючись відеозалами, можуть допитувати обвинувачених через скайп. Зменшення кількості в’язнів в СІЗО мають забезпечити, в першу чергу, такі нові для України види обмеження волі, як домашній арешт ст.181 КПК України.

 

 

Висновок

Досвід міжнародного пенітенціарного  співробітництва у сфері соціального  забезпечення засуджених до позбавлення  волі представляє певний професійний  інтерес. Тим більше що саме у підставі норм основних міжнародних документів будуть й надалі визначатися основні напрямки соціальної політики щодо засуджених до позбавлення волі в Україн.

Головним чином в історії  розвитку тюрми виокремлюються три  періоди: 
- перший характеризується повною байдужістю уряду і суспільства до засуджених; 
- другий, починаючи з Джона Говарда, - активною діяльністю філантропічного характеру приватних осіб, які співчували засудженим; 
- третій - переходом тюремного питання на політичний грунт, прагненням зробити тюрму активною учасницею загальнополітичної діяльності держави, спрямованої на боротьбу із злочинністю як соціальною хворобою. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Кримінальний процесуальний кодекс України: -К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 254 стр.
2. Александров Ю., Целмс Р. Нас тут хоч годують досита: -Х.: Нові звістки. 2002.
3. Баранов В.І. Виправні аспекти, практика і проблеми виправлення довічного позбавлення волі // Проблеми вдосконалення підготовки кадрів для кримінально-виконавчої системи. –К., 1996.
4. Денисова А.Т., Кримінально-виконавче право: Навч.посібник.: - К.: Істина, 2010 р.
5. Кримінально-виконавче право України: За ред. проф. А X. Степанюка. - X.: Право, 2006. - 256 с.