Правові норми в діяльності засобів масової комунікації

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Масова комунікація»

на тему

«Правові норми в діяльності засобів масової комунікації»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………………….3

 

РОЗДІЛ 1. ПРАВО В СИСТЕМІ  РЕГУЛЯТОРІВ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА…………………………………………………………………………5

 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ МАСОВИХ  КОМУНІКАЦІЙ В УКРАЇНІ ………………………………………………………17

 

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ  РОЗВИТКУ ПРАВОВИХ НОРМ ЯК РЕГУЛЯТОРІВ  КОМУНІКАЦІЙНОЇ СФЕРИ……………………………………26

 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………..34

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………….36

 

 

ВСТУП

 

        Актуальність роботи обумовлюється тим, що у розбудові незалежної держави та громадянського суспільства ЗМК належить особлива роль. Невипадково про засоби масової комунікації часто кажуть як про „четверту владу”. Передусім слід зазначити, що правове регулювання засобів масової комунікації в демократичних країнах здійснюється законами, що гарантують, з одного боку, свободу засобів масової комунікації, з іншого – право людини на свободу одержання інформації, свободу висловлень і самовираження, підконтрольність засобів масової комунікації суспільству, їхню відповідальність. Конституція України створила достатні правові основи інформаційної діяльності особи, суспільства і держави, але водночас потрібно говорити про необхідність вдосконалення інформаційного законодавства України та невирішеність багатьох проблем інформаційного поля.

       Мета роботи: здійснити аналіз інформаційного законодавства України, визначити сутність його впливу в суспільстві та основні закономірності розвитку.

        Реалізація поставленої мети  передбачає вирішення таких завдань:

• визначити роль права у системі регуляторів життєдіяльності суспільства;
• проаналізувати функціонування законодавства системи масових комунікацій в Україні;
• визначити основні тенденції розвитку правових норм як регуляторів комунікаційної сфери.

        Об`єкт дослідження – правові норми в діяльності засобів масової комунікації.

        Предмет дослідження - закономірності розвитку правових норм у діяльності засобів масової комунікації, їх взаємозв`язок та взаємовплив.

        У ході дослідження використовувалися  такі методи наукового дослідження:

• метод аналізу дозволив проаналізувати різноманітні інформаційні закони України, їхні головні положення та їх вплив на діяльність суб`єктів суспільства;

        Характеристика використаних джерел. Основним джерелом з визначення функціонування правових норм у діяльності засобів масової комунікації є інформаційне законодавство України[6], у якому прописані головні закони щодо прав та свобод ЗМІ в суспільстві. Про правові норми у суспільстві, формування демократичної держави зазначено у підручниках з соціології[1] та політології[9]. Про основні тенденції розвитку інформаційної сфери у суспільстві викладено в посібнику Почепцова Г. Г. «Інформаційна політика» [10], де аналізуються головні закони інформаційної діяльності в Україні.

        Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. . Загальний обсяг становить 37 сторінок: основний текст – 35, джерела – 2 (15 позицій).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ПРАВО  В СИСТЕМІ РЕГУЛЯТОРІВ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ  СУСПІЛЬСТВА

 

        Суспільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його. Суспільство – це різновид складних, диференційованих, динамічних соціальних систем, що характеризуються цілісністю, стійкістю, здатністю до саморозвитку та наявністю особливих соціальних цінностей і норм, які забезпечують його функціонування. [1, c. 114]

        Воно є складною соціальною  системою, яку утворюють різні  елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

        Це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

        Згідно із системно-організаційним  аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв’язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій.[1, c.129]

        У суспільстві дуже важливу  роль посідає саме правова  сфера, адже вона регулює всю  систему відносин. Право – це формальний соціальний інститут, система встановлених, санкціонованих державою правил поведінки, загальнообов’язкових для населення та державних установ, захищена державою від порушень і спрямована на регулювання та охорону суспільних відносин і соціальних цінностей.

               Всі теорії виходять з того, що право:

• соціальне явище, без якого не може існувати цивілізоване суспільство;
• один з елементів соціальної системи, що впливає на всі її складові;
• продукт свідомої діяльності людей, спрямований на охорону особистості, соціальних груп і класів;
• у нормативній формі відображає потреби загальнолюдської справедливості, служить інтересам суспільства.

        Особливості соціальної дії права  виявляють себе у процесі функціонування  правової системи. З точки зору соціології права основними функціями правової системи є:

• інтегративна функція – передбачає включення соціальних груп та індивідів у єдину систему соціальної організації, існуючого правопорядку, соціального контролю;
• регулятивна функція – реалізується через надання суб’єктам правовідносин певних взаємних прав та обов’язків, а також щодо держави та її установ.
• комунікативна функція – суть її в тому, що правова інформація є одним із видів соціальної інформації, яку індивід отримує, сприймає, переробляє і використовує. Вона має приписний характер, доводячи позицію держави щодо забороненої або дозволеної поведінки;
• охоронна функція – зумовлена необхідністю захищати суспільні відносини, інтереси громадян, соціальних груп, суспільства загалом. Головне завдання її полягає в запобіганні правопорушень завдяки застосуванню заходів примусу – заборони та санкцій за правопорушення. [1, c.267]

        Необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце в якій посідає правове регулювання.

        Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (морального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб’єктів, встановленні ідеальних моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного дотримання ними даних установлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.

        Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна специфіка, воно має низку тільки йому властивих ознак.

        Однією з них є тісний зв’язок правового регулювання з державою. Саме держава в особі її уповноважених органів відповідно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, завдання, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань. Держава засновує юридичні установи правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, застосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захисту його інтересів. Завдяки всьому цьому правове регулювання набуває таких не завжди характерних іншим видам соціального регулювання рис, як обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.

        Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній природі правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних, але водночас таких, що діють узгоджено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін.

        Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результативністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на досягнення чітко позначеного в нормах права соціального результату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього способів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки правових суб’єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішувати поставлені завдання.

        Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не на всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв’язки, які входять до предмета правового регулювання. Під предметом правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об’єктивно потребують такого упорядкування.

            Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами або покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов’язання та заборони.  

        Правове регулювання засновується на складній взаємодії майже всіх правових явищ: правової свідомості, принципів права, правових норм, актів їхнього тлумачення і застосування, юридичних фактів, правових відносин, суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, актів реалізації юридичних норм, правової культури, законності і т. ін. Для відображення характеру зв’язків між цими явищами, що виступають як своєрідні засоби (форми) вирішення завдань правового регулювання, висвітлення функціонального призначення кожного з них у цьому процесі, у правознавстві використовується така категорія, як механізм правового регулювання.

        Як правило, правове регулювання починається з формування нормативної основи механізму правового регулювання. Нормативна основа механізму правового регулювання має значення вихідного елементу, так би мовити, генератора, оскільки саме від неї розгортається ланцюг всіх інших юридичних явищ, задіяних у цьому процесі. На даному етапі уповноважені суб’єкти формулюють (санкціонують) і викладають у різних правових джерелах (нормативно-правових актах, нормативних правових договорах та ін.) юридичні норми — правила поведінки людей загального характеру, в яких визначаються дозволені і необхідні правові форми взаємодії учасників суспільних відносин, а також конкретні обставини (юридичні факти), що обумовлюють зміни в їхньому правовому положенні.

        Рівень досконалості механізму правового регулювання, його відповідність завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв’язків, що піддаються юридичному впорядкуванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання.

        З’ясування ефективності правового регулювання може здійснюватися щодо окремих юридичних норм, а також на рівні правових інститутів, галузей, права в цілому. Причому, якщо в першому випадку для її вимірювання достатньо використання емпіричних методів пізнання, аналізу окремих проявів соціальної поведінки, то у всіх інших випадках потрібне проведення комплексних досліджень, вивчення загальних тенденцій впливу права на організацію суспільного життя.