Правовий звичай як джерело права в Україні

У Господарському кодексі України (далі – ГК) звичай також визнається як джерело регулювання господарських відносин, але в положеннях окремих статей. Так, згідно з ч. 4 ст. 265 ГК умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс», відповідно до ч. 3 ст. 344 ГК міжнародні розрахунки регулюються, у тому числі, банківськими звичаями, до яких відносяться, наприклад, Уніфіковані правила по інкасо, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів, які є нічим іншим, як систематизованими зводами міжнародних звичаїв.

У правовій літературі продовжує залишатися невирішеним до кінця питання  про з співвідношенні понять «звичай» і «ділове узвичаєння». Так, І. Новицький  вважав, що ділове узвичаєння – не норма права, а особливий засіб заповнення змісту волі сторін у конкретному правовідношенні, якщо така воля у відповідній частині не була виражена прямо.

І. Зикін, розглядаючи точки зору, висловлені з цього приводу С. Вильнянським, Д. Генкіним та деякими іншими радянськими авторами, зробив висновок про можливість досить чіткого розмежування даних категорій («правовий звичай» і «ділове узвичаєння») як правила поведінки, що є джерелом права, і правила, що не є джерелом права. У якості субсидіарного критерію відмінності правового звичаю й звичаю він вказував на те, що звичай не обов’язково повинен настільки ж одноманітно й постійно дотримуватися, як правовий звичай. Для застосування звичаю цілком достатньо, щоб сторони за договором знали про його існування й мали намір ним керуватися [4, c. 42].

З точки зору М. Брагінського, особливість ділового узвичаєння порівняно зі звичаєм виявляється в правовому значенні волі сторін. Узвичаєння включають у себе як загальні правила, так і ті, які стали звичайними в практиці контрагентів обороту.

Значення звичаю як джерела господарського права таке ж як і договору –  він є самостійним регулятором  господарських відносин і всі  спірні питання, що виникають із цих  відносин, можуть бути вирішені виключно зпосиланням на правила, встановлені цим звичаєм. Разом з тим, на відміну від Цивільного кодексу України, не може для регулювання господарських відносин застосовуватись звичай, який суперечить закону чи договору

Згадування про банківські звичаї знаходимо в статті 344 Господарського кодексу України. Даний вид звичаїв закріплений в такому документі, як Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів, прийнятті Міжнародною торговельною палатою 1 січня 1994 р. за № 500.

Законодавству України відомі й звичаї війни, за порушення яких передбачена кримінальна відповідальність (ст. 438 Кримінального кодексу України).

Таким чином, можливо зробити наступні висновки.

По-перше, держава визнає звичай джерелом права.

По-друге, звичай – це усталене, стійке правило поведінки, що склалося в результаті багаторазового застосування у певній сфері суспільних відносин, але яке не встановлено законодавством.

По-третє, законодавство України в залежності від характеру звичаю розрізняє наступні його види: місцеві звичаї, звичаї національної меншини, звичаї ділового обороту, міжнародні торгові звичаї, звичаї торговельного мореплавства, банківські звичаї, звичаї війни. За територією дії всі звичаї можна класифікувати на внутрішньодержавні й міжнародні. За способом фіксації розрізняють звичаї, що зафіксовані у відповідних документах та звичаї, що не зафіксовані у відповідних документах.

По-четверте, з аналізу законодавства можливо визначити наступні ознаки звичаю як джерела права:

• звичай є загальновизнаним правилом поведінки, що склалося внаслідок неодноразового і тривалого однакового застосування;
• фіксація звичаю в документах не є обов'язковою.

По-п’яте, обов’язковою умовою застосування будь-якого звичаю є його несуперечливість законодавству, договору або моральним засадам суспільства. Ще однією умовою застосування звичаю, що визначає господарське процесуальне законодавство, є відсутність законодавства, що регулює ті чи інші відносини. В той же час, цивільне й сімейне законодавство не вказує на можливість застосування звичаю лише у випадку неврегульованості питання в чинному законодавстві. Отже, звичай може застосовуватися й у відносинах, які врегульовані законодавством, головне, щоб звичай не суперечив законодавству або договору. Інша річ, що при наявності норми права, яка врегульовує суспільні відносини, і звичаю, судовий орган, у першу чергу, буде керуватися нормою права та застосує саме її. Тому, звичай має більше шансів бути застосованим саме тоді, коли суспільні відносини не врегульовані законодавством або договором. І останнє, за юридичною силою звичай стоїть після актів законодавства та договору.

ВИСНОВКИ

Під джерелами (формами) права сьогодні розуміють форми об'єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковості в даному суспільстві і в даний час. У міжнародній та вітчизняній системах права застосовуються такі основні його джерела (форми):

• нормативно-правовий акт;
• нормативно-правовий договір;
• правовий звичай;
• правовий прецедент.

Звичай як джерело права з’явився ще до появи писемності і документального закріплення правових норм. Проте його роль у регулюванні правових відносин змінювалася на різних етапах розвитку суспільства і державного устрою країн світу. У світовій правовій практиці звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

Що стосується функціонування правового  звичаю в Україні, то найважливішу роль він відігравав у Давньоруській державі, та, звичайно, в Запорозькій Січі, де панувало, виключно, звичаєве право. Пізніше закон зайняв панівну позицію серед джерел права і не поступається нею до сих пір. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо.

В сучасній системі права звичаї продовжують відігравати певну роль у регулюванні суспільних відносин в Україні. Їхня роль значно вужче, ніж та, що відіграють інші джерела права, такі як нормативно-правові акти, договори. За юридичною силою звичаї поступаються останнім. Звичаї можуть застосовуватися лише, якщо вони не суперечать законодавству, договору, моральним засадам суспільства. У той же час багато звичаїв знайшли своє закріплення в правових нормах. І даний факт також є підставою вважати звичай важливим джерелом права України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144
2. Господарсько-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – ст.56.
3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. № 21-22. – ст. 135.
4. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – ст.356.
5. Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати «Інкотермс» від 01.01.2000 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=988_007 , вільний. Назва з екрану.
6. Стрєльникова І. Ю. Місце звичаю в сучасному праві України / І. Ю. Стрєльникова, Є. В. Погорєлов // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». – 2010. – № 2. – Том 23 (62). – С. 52-56
7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун; пер. з рос. – Харків : Консум, 2001. – 656 с.