Цивільне законодавство України

Потреба в систематизації такого законодавчого масиву породжує ідеї про можливості його спеціальної, самостійної кодификації. Кодификації, у тому числі в сфері цивільного  права, звичайно носять галузевий характер, охоплюючи в основному однорідні по юридичній природі норми. [14, c. 32-35]

Українське цивільне право  надає значення джерела права  звичаям, що склалися в сфері зобов'язальних відносин. При виконанні договірних і інших зобов'язань їх сторони  зобов'язані керуватися «звичайно  пропонованими вимогами» при  відсутності спеціальних вимог  законодавства чи умов зобов'язання.

Цивільне законодавство  України - це сукупність цивільно-правових законів і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у  визначеному порядку відповідно до їх юридичної чинності. Основними  джерелами цивільного законодавства  є:

• Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26, 32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);
• нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.);
• Укази Президента України;
• Декрети , Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.

РОЗДІЛ 3 . РЕАЛІЗАЦІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1. Право власності в Україні

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності  – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини  власності. Право власності –  це врегульовані законом суспільні  відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В  об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини  власності. В суб‘єктивному розуміння  це юридична можливість конкретного  власника володіти, користуватися і  розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником  зобов‘язаними виступають всі, хто  його оточує. Суб‘єктами права власності  можуть бути будь-які фізичні і  юридичні особи, а також народ  України і держава. Об‘єктом права  власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права  власності полягає у праві  власника володіти, користуватися і  розпоряджатися своїм майном [5,47c.].

Володіння  - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

4. Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.
5. Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.
6. Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Способи виникнення права  власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи –  це способи, коли право власності  на річ виникає вперше або проти  волі попереднього власника. Вперше право  власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.[13, c. 21-23]

В ЗУ «Про власність» зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний  шельф та виключна морська екологічна зона є об‘єктом пава виключної  власності народу України. Право  виключної власності від імені  народу України здійснює ВР України  і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб‘єктом  права загальнодержавної власності  є держава в особі ВР України. Суб‘єктом права комунальної  власності є адміністративно-територіальні  одиниці в особі місцевих рад  народних депутатів. Об‘єктом права  комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних  рад і утворюваних ними органів[13,125c.].

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві  є ще й 4та – виключна власність  народу.

Суб‘єктами права приватної  власності можуть бути громадяни  України, іноземні громадяни та особи  без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні  заробітки), а також отримання  цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об‘єктам права  приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об‘єктами  державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб‘єктом  права колективної власності  є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих  підприємств [8,56c.].

Види власності. Як окремий  вид в Законі України «Про власність» визначається право інтелектуальної  власності. Окремим видом є також  спільна власність. Спільною власністю  є власність декількох суб‘єктів  на один об‘єкт власності. Спільна  власність поділяється на спільну  часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має  місце при подільному об‘єкті  спільному власності. Спільна сумісна  власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене  пояснюється тим, що у суб‘єктів  спільної власності виділяються  ідеальні і реальні частки у спільній власності.

До загальних способів захисту права власності та інших  речових прав відносяться: 1) витребування майна власником із чужого незаконного  володіння (віндикаційний позов); 2) вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійснені його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позови про визнання права власності [19,235c.].

Спеціальні способи захисту  права власності та інших речових  прав: 1) вимоги до органів державної  влади та управління про захист інтересів  власника від правомірного чи неправомірного втручання (напр. Обмеження кількості  перевірок державними структурами); 2) способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу  об‘єктивних обставин (напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха); 3) зобов‘язально-правові  позови; 4) захист права спадкового володіння  земельною ділянкою.

2. Зобов¢язання у цивільному праві України

У цивільному законодавстві  та юридичній літературі так визначено поняття зобов'язання: в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати вів боржника виконання його обов'язку. З цього визначення випливає, що в будь-якому зобов'язанні розрізняються такі елементи, як суб'єкти, об'єкт і зміст зобов'язання. Зазначені елементи не тільки забезпечують індивідуалізацію зобов'язання у кожному конкретному випадку, вони також дають змогу індивідуалізувати зобов'язання як різновид цивільно-правових відносин.[34, c/ 23-26]

Належне виконання зобов'язань  передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Належне виконання зобов'язань  стимулює зміцнення майнового становища  учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний  оборот [20,169c.].  

У власному (вузькому) розумінні  під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать: неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий перелік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать [9,200с.].

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором.

Таким чином, можна зробити  висновок про те, що сучасні тенденції  розвитку законодавства про способи  забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання [15,547с.].

В юридичній літературі проведено  класифікацію способів забезпечення виконання  зобов'язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з  попереднім виділенням майна для  можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

б) такі, що не пов'язані з  попереднім виділенням майна для  можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

До першої групи належать застава та завдаток, до другої —  неустойка та порука.

За правовою природою способи  поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної  відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої — застава та порука.

ВИСНОВКИ

Таким чином, цивільне право  займає центральне, ключове місце  в приватноправовій сфері і у  цілому в регламентації більшості  майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять  у предмет публічного, а не приватного права. На теперішній час також існують  і інші суперечки щодо застосування деяких положень приватного права, так, наприклад, положення про майнову  відповідальність дотепер залишаються  свого роду «каменями спотикання»  інституту цивільно-правової відповідальності. Мова йде про провину як умові  відповідальності і її форм, про  підстави для звільнення від відповідальності (випадок і нездоланна сила) і  про її зміст (понятті і видах  збитків). Більш того, українське цивільне законодавство, випливаючи римським традиціям, дотепер говорить лише про відповідальність за порушення зобов'язань і не знає загальної категорії відповідальності за порушення цивільних прав. Ці та інші недоліки і прогалини у  цивільному законодавству потребують негайного заповнення. Будемо сподіватися  з прийняттям нового Цивільного кодексу  України вирішиться багато цих та інших питань.

Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура — невід'ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв'язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права — це структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

 Тобто, виходячи з  загальних ознак приватного права  та визначив поняття та особливі  ознаки цивільного права, ми  можемо означити цивільне право  як галузь приватного права.