Бюджетний дефіцит, причини його виникнення

     Місцевий бюджет може затверджуватися з дефіцитом:

     І. За загальним фондом – уразі використання вільного залишку бюджетних коштів;

     ІІ. За спеціальним фондом – у разі залучення до бюджету розвитку коштів від місцевих запозичень, коштів із загального фонду такого місцевого бюджету, надходження внаслідок продажу/пред’явлення цінних паперів, а також у разі використання залишків коштів спеціального фонду місцевого бюджету, крім власних надходжень бюджетних установ.

     Рада  міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі  органи відповідних місцевих рад  за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим або відповідної  місцевої ради можуть отримувати:

1. позики на покриття тимчасових касових розривів, що виникають за загальним фондом та бюджетом розвитку місцевих бюджетів, у фінансових установах на строк до трьох місяців у межах поточного бюджетного періоду, у виняткових випадках за рішенням Кабінету Міністрів України стосовно бюджету Автономної Республіки Крим і міських бюджетів – у межах поточного бюджетного періоду. Порядок отримання та погашення таких позик визначається Міністерством фінансів України;
2. позики на покриття тимчасових касових розривів місцевих бюджетів;
3. середньострокові позики на суми невиконання у відповідному звітному періоді розрахункових обсягів кошика доходів місцевих бюджетів, визначених у законі про Державний бюджет України, за рахунок коштів єдиного казначейського рахунку на умовах їх повернення без нарахування відсотків за користування цими коштами.

Надання позик з одного бюджету іншому забороняється.

     Особливості здійснення місцевих запозичень:

1. Місцеві запозичення здійснюються з метою фінансування бюджету розвитку бюджету Автономної Республіки Крим, міських бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об’єктів довготривалого користування або об’єктів, які забезпечують виконання завдань Верховної Ради Автономної Республіки Крим та міських рад, спрямованих на задоволення інтересів населення Автономної Республіки Крим і територіальних громад міст.
2. Обсяг та умови здійснення місцевих запозичень погоджуються з Міністерством фінансів України.
3. Міністерство фінансів України здійснює реєстрацію місцевих запозичень та місцевих гарантій. Усі договори про місцеві запозичення, договори, виконання зобов’язань за якими забезпечено місцевими гарантіями, та договори про відшкодування витрат місцевого бюджету, а також зміни істотних умов таких договорів реєструються у Реєстрі місцевих запозичень та місцевих гарантій.
4. Держава не несе відповідальності за борговими зобов’язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.
5. Видатки на обслуговування місцевого боргу здійснюються за рахунок коштів загального фонду місцевого бюджету.
6. Видатки місцевого бюджету на обслуговування місцевого боргу не можуть перевищувати 10 % видатків загального фонду місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування місцевого боргу.
7. Якщо у процесі погашення місцевого боргу та платежів з його обслуговування, обумовлених договором між кредитором та позичальником, порушується графік погашення з вини позичальника, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна міська рада не мають права здійснювати нові місцеві запозичення протягом п’яти наступних років.
8. Порядок здійснення місцевих запозичень встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до умов, визначених Бюджетним кодексом України.

     3.5. Способи управління  бюджетним дефіцитом 

     Управління  державним боргом – це сукупність державних заходів, що пов’язані з випуском і погашенням державних боргових зобов’язань, визначенням ставок процентів і виплатою доходу за державними цінними паперами, встановленням ліміту боргу, підтриманням курсу державних зобов’язань, визначенням умов випуску нових державних цінних паперів.

     Досліджуючи механізм управління державним боргом, зазначимо, що загрозу економіці  становить не стільки державний  борг як такий, особливо якщо він не дуже відхиляється за своїми параметрами  від узагальнених макроекономічних показників, скільки зростання суми витрат на його обслуговування.

     Мінімізація вартості обслуговування державного боргу  є стратегічним завданням всієї  бюджетно-податкової політики. Це завдання узгоджується не лише з чисто фіскальними  інтересами, але й з потребами  стимулювання інвестиційної активності, а також із довгостроковим поліпшенням  добробуту населення, адже економія поточних витрат на обслуговування боргу  знижує податковий тягар для майбутніх  поколінь.

     Уряди всіх рівнів при управлінні боргом ставлять завдання – досягти оптимальної  структури боргу з огляду на вартість й строки погашення облігаційних сертифікатів, а також прагнуть дотримуватися  „золотого правила” державних фінансів: збільшення довгострокових позик при скороченні питомої ваги короткострокових позик.

     Управління  боргом – складний аспект державного управління та економічної політики, оскільки передбачається спільна робота кількох міністерств і відомств. Його мета – допомогти уряду виконувати зобов’язання щодо погашення внутрішнього та зовнішнього боргу без створення  в майбутньому проблем у сфері  платіжного балансу та державного бюджету.

     Державний борг можна розглядати з двох позицій. З одного боку державні позики збільшують навантаження на державний бюджет; з іншого – сприяють економічному зростанню країни. Тому дуже важливо визначити оптимальне співвідношення між інвестиціями, економічним зростанням і внутрішніми та зовнішніми позиками країни. При цьому умови залучення нових позик мають оцінюватися з урахуванням здатності країни обслуговувати внутрішній та зовнішній борг за раніше прийнятими зобов’язаннями. Значні витрати щодо обслуговування боргу, порівняно з податковими надходженнями до державного бюджету, викликають занепокоєння в уряді та вимагають побудови дієвої системи його управління.

     У процесі управління державним боргом розв’язуються такі основні завдання:

• пошук ефективних умов отримання позик з точки зору мінімізації вартості боргу;
• недопущення неефективного та нецільового використання позик;
• забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;
• визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми позиками за умови збереження фінансової рівноваги в країні;
• забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни.

     У процесі управління державним боргом необхідно враховувати такі чинники:

• економічну та політичну ситуацію в країні;
• рівень інфляції в країні;
• ділову активність суб’єктів підприємницької та господарської діяльності;
• ступінь ризику країни щодо можливості неповернення боргу.

     Необхідність  контролю за дефіцитом державного бюджету  зумовлена тим, що його фінансування може призвести до шкідливих соціально-економічних  наслідків. Загалом державні видатки  фінансуються за допомогою податків. Однак, у разі їх нестачі фінансування може здійснюватися за допомогою  так званого інфляційного податку (планова емісія). Такий метод покриття дефіциту державного бюджету практикувався в Україні протягом 1992–1995 рр. Його використання сприяло перетворенню інфляційних процесів у економіці на гіперінфляційні, що тим самим загрожувало економічному устрою. В Україні на практиці було доведено, що використання інфляційного податку має межі, за якими починають проявлятися негативні наслідки: населення відмовляється від національної грошової одиниці, долар використовується як міра вартості та засобу нагромадження, руйнується національна грошова система загалом.

     Поряд з інфляційним податком як внутрішнє  джерело фінансування використовуються облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Їх частка у цей період становила близько 7,3 % загального обсягу внутрішнього фінансування дефіциту. ОВДП є якісно іншим інструментом впливу на розмір бюджетного дефіциту. Їх принципова ознака полягає в тому, що держава є позичальником грошей у населення та юридичних осіб, що призводить до появи внутрішнього державного боргу, обслуговування якого, у свою чергу, лягає тягарем на державний бюджет. Однак, на відміну від інфляційного податку, боргове фінансування не впливає на обсяг грошової маси. Пропозиція грошей не змінюється, оскільки, вилучивши гроші в покупців державної позики, держава оформлює їх як видатки.

     Отже, боргове покриття дефіциту державного бюджету має переваги над інфляційним  податком, оскільки не спричинює прямих інфляційних процесів у економіці. Саме цей метод нині переважно  використовується українським урядом.