Історія Казначейства

  Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства.

Види данини.

  Дани́на — вид податку, відомий в Середньовічній Європі з часів експансії норманів (від Dani — датчани, данці. Від цього походить Danegeld — «датські гроші», тому що збирались датськими вікінгами як правило золотом і сріблом. Спочатку нерегулярний, а потім регулярний відкуп міст, монастирів або феодалів, що їх примусили сплачувати пірати нормани-вікінги.

  В давньоруській києвській державі найдавніша форма оподаткування населення відома не пізніше початку князювання норманської династії рюриковичів у Києві і Новгороді, виступала або як воєнна контрибуція, або як прямий державний податок чи феодальна рента.

  В східнослов'янських ранніх джерелах Данина згадується як воєнна контрибуція в недатованій найдавнішій частині «Повісті минулих літ», де перелічуються неслов'янські племена, які платили дань Русі, а також в оповіданні про спроби хозар примусити полян сплачувати їм данину. Про данину як державний податок йдеться в літописі, де розповідається, що Олег, ставши князем у Києві, почав збирати її «на словенах і кривичах». За відсутністю дорогоцінних металів в середньовічній Східній Європі, київські князі збирали данину у слов'янських племен натурою — спочатку у формі полюддя.

  В 947 р. київська княгиня Ольга встановила постійні пункти збирання данини та призначила збирачів. Відтоді данина перетворилася на постійний державний податок, що його сплачували спочатку продуктами сільського господарства або промислів, а пізніше грішми. З розвитком феодальних відносин данина все більше набувала значення феодальної продуктової ренти. В умовах Давньої Русі, де феодальні відносини розвивалися на ґрунті розкладу первіснообщинного, а не рабовласницького ладу, ця рента була найдавнішою формою феодальної експлуатації. Одиницею оподаткування було окреме селянське господарство, що згадувалося в джерелах під назвою «двору», «диму», «рала», «плуга». За часів монголо-татарського іга населення Русі сплачувало Данину ханові Золотої Орди як контрибуцію, а місцевим князям — як державний податок.

  На українських землях, які у 14 ст. увійшли до складу Великого князівства Литовського, населення сплачувало Данину на користь удільних князів та у великокняжу скарбницю, а з 15 ст.-на користь землевласників.

  Після відновлення української держави внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького    1648-57рр. та за часів Гетьманщини Данину у формі податків сплачували селяни та міщани. Зібрані таким чином гроші використовувались на потреби України (утримання гетьманської та місцевої адміністрації, козацького війська, будівництво церков, монастирів та цивільних споруд тощо). 3начна частина коштів, особливо у 18 ст. відсилалась до імператорської російської скарбниці.

  З посиленням феодально-кріпосницької експлуатації в Україні і в Московії, а пізніше в Росії у 16 — 1-й пол.19 ст. Данина набрала характеру натуральних і грошових повинностей, які, крім панщини, виконували кріпаки-селяни на користь поміщиків.

Види Данини.

Види Данини, які існували в історії України:

• Десяти́на (лат. decenia) - рід церковного або світського податку, поширений в Середньовічній Європі та на Русі в княжу добу; десята частина доходів, яку сплачувало залежне населення церкві у феодальний період в європейських країнах. Первісно десятину давав князь єпископові як десяту частину своїх річних прибутків. Коріння десятини виходять із практики забезпечення язичницьких святилищ. Офіційно виникла у Х ст. і зберігалася до XIX ст. Церковна десятина у Київській Русі з'явилась після прийняття Володимиром Великим християнства у 988 році. Він віддав десяту частину своїх прибутків на будівництво Десятинної церкви (церкви Богородиці) — першої кам'яної церкви Київської Русі. Це джерело прибутку «священства» було привнесено з Візантії і спиралося на давню першохристиянську традицію. Десятина закріплювалася 59-м апостольським правилом церковного статуту Володимира, який проголошував, що церковне багатство;
• Здольщина - оренда землі, за якої земельний власник надавав орендарю не лише земельну ділянку, а й нерідко посівний матеріал, інвентар і житло, отримуючи за це частину врожаю;
• Ланове́ - державний грошовий поземельний податок з феодальнозалежних селян у Речі Посполитій, Великому князівстві Литовському та на руських землях в 14-18 ст. Розмір ланового визначався постановою сейму й обчислювався з одиниці оподаткування – лану.
• Оброк - натуральний податок, данина продуктами традиційного натурального господарства, що стягувався феодалом з селян. Частина продуктів селянського господарства - зерно, худобу, птахів, яйця, сало, мед, а також виготовлена ними шкіра, пряжа, полотно тощо.
• Ординщина - данина, яку збирала орда на завойованих нею землях;
• Поволо́вщина (воловщина) - один з прямих грошових податків у другій пол. 14-першій половині 17 ст. на українських землях (Київщина, Переяславщина, Поділля, Волинь), що перебували у складі Великого князівства Литовського, а з 1569р. - Речі Посполитої. Поволовщину сплачували державі всі без винятку категорії залежного селянства. Стягувався в розмірі від 4 до 60 грошів і більше з двору в залежності від стану селянського господарства - кількості і якості землі, наявності робочої худоби тощо. Скасована Поволовщина на початку національо-визвольнї війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57рр..
• Поди́мне, подимщина, димне, дим - одна з форм феодальної податі в Київській Русі та на українських землях, що в 14-18 ст. перебували під владою феодальної Литви і Польщі. Назва походить від одиниці оподаткування - диму (будинку, двору). За часів Київської Русі Подимне сплачували феодалам селяни-общинники. Найдовше подимне зберігалося на українських, білоруських та західноросійських землях. У 15-17 ст. в Україні та в Білорусі, Подимне, сплачували на користь литовського великого князя і польського короля державні селяни-данники й почасти панські селяни зі своїх земельних ділянок натурою і частково грішми. На Поліссі і Придніпров'ї одиницею оподаткування, поряд з «димом», було дворище, до якого часто входило кілька    «димів» - хат, де жили окремі сім'ї. В такому разі Подимне сплачувалося від кожного «диму». З 16 ст. подимне перетворилося на звичайний натуральний та грошовий чинш.
• Показанщина - податок від виноварного казана, податок з виробництва горілки
• Полю́ддя (від «ходіння по людях») — збирання данини у формі натурального оброку з підлеглого населення в Київській Русі, що його провадив кожної осені київський князь або його намісник. На думку деяких дослідників полюддя було формою розплати князя з дружиною, власне ж данина йшла на користь самого князя. Збирали хутро, мед, зерно, гроші тощо. Розмір данини точно не було визначено, що призводило до зловживань. Виїжджаючи на полюддя, князі та їхні слуги грабували населення і чинили над ним насильства.Після древлянського повстання 945 р. Ольга регламентувала обсяг данини і визначила пункти для її збирання (див. Погост). Певна форма полюддя існувала на українських землях у складі Великого князівства Литовського у 14-16 ст. Тут полюддям називали т.зв. подарунок, а фактично, окрему данину, яку стягували з селян та населення міст на користь князів, старост і намісників.
• Поплу́жне - поземельний податок, що його сплачували залежні селяни натурою (зерном, медом, воском тощо) в Київській Русі та руських (українських) князівствах у 9 — першій пол. 14 ст. одиницею оподаткування в Київській Русі був плуг, звідси і назва податку. Аналогічний податок у Великому князівстві Литовському та на Чернігово-Сіверщині називався «ланове» (одиниця оподаткування — лан — бл. 16,8-25 га), де селяни платили грішми з лану — 10-30 грошів. Поплужне йшло на військові витрати, утримання великокнязівського двору тощо.
• Сере́бщина, грошова данина - державний податок, що його стягували з усіх без винятку селян у феодальній Литві та на підлеглих їй руських землях в 14—16 ст. Серебщина ішла на утримання війська. Розмір її не був сталий (становив 10-30 і більше грошів з лану, городники сплачували 3—6 грошів з двору). На Київщині Серебщину називали подимщиною, на Волині — воловщиною, на Чернігівщині — поголовщиною. За привілеєм великого князя литовського Казимира 1447 р., який розширював шляхетські вольності, феодали дістали право збирати Серебщину у власних маєтках на свою користь. Збір Серебщина з державних селян тривав до кінця 16 ст.
• Ста́ція або стан - повинність у Великому Князівстві Лититовському: дати князеві, його почтові чи магнатам приміщення й утримання під час його приїзду. З часом Стація замінено постійною, щорічною даниною в натурі, а з середини 16 століття — грошовим податком. Згодом вона була обов'язкова лише для селян великокняжих дібр. Стаціями названо також натуральну данину, що її платили селяни           у Речі Посполитій у другій половині 16 — 17 століть на                  утримання королівського війська (пізніше замінена                           грошовим податком — гіберною). Стація на Гетьманщині у               17 — 18 століттях — місце постійного розміщення якоїсь частини охотницького війська. Стація — натуральні побори (борошном, м’ясом та іншими продуктами), які у XIV — першій половині XVI ст. стягувалися з податного сільського населення та міщан Польщі, Литви, України, Білорусі, частково Росії на утримання королівського чи великокнязівського двору, урядовців, війська. У другій половині              XVII — на початку XVIII ст. поступово замінена грошовим податком.
• Упоминки - податок грішми, хутрами та іншими коштовностями, як і московський і польсько-шляхетський уряди в 16-17 ст. систематично давали кримському ханові, щоб, згідно з офіційною історіографією, запобігти грабіжницьким нападам кримських та ногайських татар. Московський та варшавський уряди соромилися цих виплат, особливо в пізніший час. Етимологія слова Упоминки вказує, що вони сплачувалися як пам'ять про васальну залежність від Візантійської, згодом Османської імперії. Вартість Упоминків становила кілька десятків тисяч злотих. Упоминки, по суті були замаскованою даниною. Сплату Упоминків було припинено в кінці 17 ст. у зв'язку з ослабленням Кримського ханства.
• Чинш (старослов'янською киньсъ; пол. czynsz; від нім. Zins — податок; першодж. лат. census — податковий перепис майна) — у середньовічній Європі регулярний податок натурою чи грошима, який платила державі або сеньйору (власнику землі) категорія вільного населення (селяни, міщани), позбавлена власності, за право безстрокового спадкового користування землею. Фіксована плата в грошовій або натуральній формі за користування земельним наділом. На українських землях селяни сплачували Чинш з 14 століття. Як правило, розмір Чинша визначався звичаєвим правом або постановами уряду. Несплата Чинша вела до передачі землі іншій особі.

  Висновки.

  Доходи Державного бюджету залежать від стану економічного розвитку держави, рівня сплати платежів до бюджету, ефективності системи контролю за цими платежами.

1. Важливе значення для рівня доходів бюджету мають зовнішні та внутрішні чинники.

2. В умовах України  вагомий вплив на рівень доходів  відіграє "тіньова економіка". Вивести економіку з цієї "тіні" — одне із головних завдань  всіх гілок влади.

П. Державна скарбниця Богдана Хмельницького.

Джерела поповнення державної скарбниці.

  Цікавою сторінкою нашої історії є розвиток товарно-грошових відносин у період козацької республіки. Військові досягнення козацтва, розвиток ремісництва й торгівлі, митниці активно сприяли зростанню авторитету Війська Запорізького і створенню незалежної української держави. Цьому найбільше сприяла розумна фінансова політика Богдана Хмельницького. Так, за часів його гетьманування було,      по-перше, організовано "Скарб" (державну скарбницю) з відповідною структурою його поповнення та використання;      по-друге, розроблено й запроваджено необтяжливу для народу податкову систему, яка давала змогу нагромаджувати ресурси у населення, а не розоряти його.

  Головним джерелом прибутків і поповнення скарбу козацької держави стала митна служба та податки з іноземного купецтва, якому водночас гарантувалися прибуткові операції. Внаслідок такої фінансової політики щорічно до Скарбниці надходило понад 100 тис. "червоних золотих". Цих коштів цілком вистачало для функціонування державного механізму, а надалі й для карбування власної української монети в Чигирині. Вона мала такий вигляд:

• на одному боці зображено лич - символ військової могутності Війська Запорізького, а
• на другому - викарбовано ім'я гетьмана.

  Українські гроші карбувалися також за гетьмана П. Дорошенка,                     І. Самойловича та І. Мазепи. Тогочасним фінансам України були властиві високий рівень розвитку, повна самостійність і незалежність організації.

  Проте поступова втрата державності після Переяславської угоди обернулася трагедією для українського народу, руйнуванням економіки України та фінансово-грошової системи. Як відомо, за цією угодою йшлося лише про військовий союз. І доки живим був Б. Хмельницький, Росія змушена була певною мірою дотримуватися угод, Україна мала широку самостійність у внутрішній та зовнішній політиці, щорічно лише сплачувала одноразову данину. В Україні діяла власна податкова система. Державними фінансами розпоряджався гетьман, функціонувала власна митна служба. Отже, йшлося про самокерованість кожного учасника українсько-російського союзу, а економічні стосунки будувалися на еквівалентному обміні, митних кордонах та власних валютах. Вже після смерті Б. Хмельницького розпочалися утиски й порушення домовленостей.

  Але найбільшого руйнування українська фінансово-грошова система зазнала за часів реформ Петра І, коли було остаточно ліквідовано в Україні Скарбницю, примусово вилучено з обігу наявні українські та іноземні західні монети, замість яких в обіг випускалися нижчої якості російські монети. Різко зріс також тягар податків на користь царської казни та витрати на утримання дедалі більшої чисельності війська, що підірвало економіку й добробут населення України. Якщо раніше фінансові нагромадження значною мірою залишалися в Україні, то після цих реформ розпочався постійний процес безкоштовного відпливу капіталів на територію Росії. Остаточно процес ліквідації українських фінансів завершила Катерина II в 1774 р.            

  Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в суперечності — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

- функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;

- виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

- відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу           міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої         верстви — козацтва.

  3 часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Богдана Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

- поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;

- зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

- домінування командних методів управління в державному житті;

- встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

  Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

  Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

  Від початку визвольної війни гетьман, Богдан Хмельницький прагнув проводити самостійну фінансову політику, вважаючи її однією з основних ознак державності. Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. була введена посада гетьманського підскарбія. Генеральний підскарбій - одна з найвищих посад у гетьманській адміністрації. Підскарбій відповідав за стан фінансів козацького війська, розподіл натуральних та грошових податків, встановлював мито, очолював скарбову канцелярію. Державні фінанси підпорядковувались гетьману, були невіддільні від його приватного господарства і мали натуральний характер. Доходи створеного державного скарбу за часу Богдана Хмельницького становили сотні тисяч золотих.

  Поповнення державної скарбниці здійснювалося з чотирьох основних джерел: земельного фонду, прикордонного мита, доходів від промислів, торгівлі та податків.

  Основу державного господарства складали реквізовані в польської шляхти землі, які стали власністю Війська Запорізького. Частина доходів державної скарбниці діставалась від земельних володінь колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брацлавському та Чернігівському) королівщинам належало близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті - близько 1400, католицькій церкві - понад 50. Ці землі частково були зайняті селянами й козаками, частково перейшли у відання військового скарбу. Селяни, що мешкали на цих землях, платили скарбові податки. Більшу частину цих земель держава передала старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми, а також монастирям. З цього фонду виділялися землі й урядовцям, але якщо вони втрачали свої посади, то ці землі мусили повернути скарбові. Завдяки ж щедрості гетьманів ці землі часто перетворювались на власті і скарб їх втрачав. Деяку частину землі військовий скарб продав.

  Значні доходи до скарбниці держава одержувала від сільськогосподарських промислів. У власність держави перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше належали королівщинам або шляхті. Великого поширення набула оренда. Орендарями були монастирі та магістри. Багатші козаки та міщани брали в оренду млини, винокурні шинки.

  Важливою статтею поповнення державного скарбу були доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів, що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове - від кількості возів, помірне - від мір збіжжя, повідерне - від продажу відрами спиртних напоїв, а на дорогах - мостове, перевіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні потреби, а містечка передавали їх до скарбу. Повністю належали скарбові мита від ввезення та вивезення товару (за вивіз -"свекта", за довіз - "індукта"). У 1714 р. було введено новий податок-"годовщину" - не з вартості товару, а з "голови" власника та наймитів що везли товар. Усі старі оборонні універсали, надані купцям було скасовано, "аби і найменший ущербок скарбові нашому військовому не був", але гетьман іноді звільняв від мит та інших торгових зборів.