Виборче право та виборча система України

     Розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна). [табл. 2.1]. 

     Таблиця 2.1 - Види виборчих систем

 

     Мажоритарна виборча система  - це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій. Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості.

     При мажоритарній системі відносної (простої) більшості обраним вважається той  кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, про голосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

     Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів  виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).

     У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

     • система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);

     • альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1,2,3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддасться найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів

     Дуже  рідко використовується мажоритарна  система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної  кількості поданих голосів (знайшла  застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту.

     Пропорційна виборча система  - це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 49 країнах світу, в тому числі у 25 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Росія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті[5, с.91].

     Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайний  список кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів - це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий - це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку). Крім того, існують пропорційні виборчі системи, де виборець, хоча і голосує за список в цілому, проте визначає, якому з кандидатів у середині списку він надає перевагу (відкритий список). Пропорційна виборча система закритих списків такої можливості виборцю не надає, розподіл місць у виборчому списку здійснюють партії на власний розсуд. Види пропорційних змішаних систем подані на рис. 2.1

     До  позитивних моментів пропорційної системи  виборів відносять такі:

     • забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

     • скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

     • дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);

     • стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму. 

       

       

       

       

     Рис. 2.1 - Види пропорційних змішаних систем

 

      Але у цієї системи є слабкі сторони:

     • слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;

     • залежність депутата від партійної  фракції у парламенті;

     • породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою як наслідок негативно впливає на стабільність роботи останнього;

     • сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

     • потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

     В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються  знайти компроміс між двома системами  виборів і використовують різні  варіанти змішаної системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної систем.

     В політології активно обговорюється  питання про вплив систем голосування  на конфігурацію партійної системи  країни і характер міжпартійних взаємовідносин.

     Західний  політалог Р. Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

     • пропорційне представництво сприяє прояву збоку партій більш ідеологізованих  і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної  більшості;

     • у двопартійних системах ідеологічні  позиції партій поступово наближаються;

     • партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персонали лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації [10].

     Французький політолог М. Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М. Дюверже"'. Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому проявляється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися із однією з партій - "фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою Помічена М. Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення [15].

     Змішана виборча система  є комбінацією, поєднанням мажоритарної і виборчих систем. У Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки - у Литві, Грузії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

     Найпростішим  варіантом змішування є лінійне  змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша - за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша - за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.

     На  думку М. Томенка, "змішана система дещо привабливіша для простого виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків посилює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби.[10, с.144] Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своєму одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загальноукраїнського політику. Крім того, у варіанті змішаної системи зменшується роль суб’єктивних факторів на рішення виборців. 

     3. Еволюція виборчої системи в Україні 

     Особливістю України можна вважати часту  зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України  та Президента України регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнювало практику застосування закону під час виборчого процесу. З іншого - такі постійні зміни були викликані швидким суспільно-політичним розвитком українського суспільства, бурхливим проявом якого стали драматичні події Помаранчевої революції кінця 2004 року. За останні роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання виборчих механізмів і процедур, а й власне виборчої системи, стали настійні намагання змінити конституційні засади стосунків між законодавчою та виконавчою владою у державі, змістити центр тяжіння у змішаній (президентсько-парламентській) формі державного правління в Україні, зафіксованій Конституцією 1996 року, у бік парламенту (ці процеси отримали не зовсім адекватну назву «політичної реформи»).

     Проте для розуміння шляху еволюції виборчої системи та пов'язаних із цим  механізмів реалізації основних принципів  виборчого права необхідно оглянути весь шлях розвитку інституту демократичних  виборів у сучасній Україні, нехай  короткий за історичним виміром, однак надзвичайно ємний за своїм змістом і суспільними наслідками.

     Новітній  виборчий досвід українського суспільства  на загальнонаціональному рівні  включає в себе вибори народних депутатів  СРСР 1989 року, вибори Верховної Ради України 1990, 1994, 1998 та 2002, 2006, 2007 років, президентські вибори 1991, 1994, 1999 та 2004 років. Відповідне виборче законодавство ілюструє поступовий, хоч і нерівномірний шлях українського народу до демократії, еволюцію ступеня законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї виборчої системи до іншої.

     Хоча  вибори 1989 року проводилися ще не Україною, а іншою державою - СРСР, відповідний  виборчий закон 1988 року заслуговує на розгляд, оскільки яскраво характеризує стартові позиції, з яких почалися процеси демократизації в Україні. Підкреслимо, що це були перші після встановлення тоталітарного радянського режиму альтернативні вибори; водночас деякі їх особливості не дають можливості кваліфікувати їх як справжні.

     Безпрецедентною особливістю союзного виборчого  закону 1988 року було запровадження  інституту «народних депутатів  від громадських організацій», які  становили третину (750 осіб) від загальної  кількості народних депутатів СРСР і обиралися не шляхом голосування на виборчих дільницях, а «на з'їздах, конференціях або пленумах загальносоюзних органів» цих організацій. Отже, замість зрозумілого процесу номінації кандидатів керівні органи деяких організацій отримували право призначення депутатів без звернення до виборців. Зрозуміло, що цей інститут порушував цілу низку загальновизнаних принципів виборчого права.

     По-перше, цей анахронічний аналог «куріального»  представництва призводив до того, що навіть формально виборці - члени  керівних органів громадських організацій - мали не два голоси, як основна маса виборців (у т.зв. територіальному і національно-територіальному виборчих округах), а три чи навіть більше; тому про рівність виборів не могло бути й мови.

     По-друге, спосіб обрання цих депутатів  суперечив принципу загальності. Обрання депутатів «від громадських організацій» не всіма членами цих організацій, а лише їх керівними органами, порушувало загальність їх виборів навіть у межах цих «курій» і фактично було непрямим (ступеневим).

     Іншою унікальною особливістю виборчого закону 1988 року стало те, що висунення кандидатів суб'єктами виборчого права не мало своїм наслідком їх автоматичної реєстрації виборчими комісіями. Фільтром між номінацією та реєстрацією став інститут «окружних передвиборних зборів» з абсолютно довільним складом («не менше половини учасників зборів повинні становити виборці даного округу»),