Кашмірська проблема

     Кашмірська  проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). Водночас при визначенні майбутнього формально незалежних від Британії князівств прерогатива надавалася волевиявленню правителів, що могли самостійно прийняти рішення про приєднання до одного з домініонів або збереження незалежності. На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа, сер Харі Сингх (Harі Singh),  був індуїстом.            

Початок конфлікту з приводу Кашміру  пов‘язаний зі спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Північно-Західної Прикордонної провінції  Пакистану і Смуги Племен на територію  князівства. На захопленій пуштунами  території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, партії, що виступала за приєднання Кашміру  до Пакистану, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”, 24.Х.1947). В умовах військового краху  магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої  допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського  Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено  перекидання в Срінагар індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав  військову допомогу Азад Кашміру (офіційно урядові війська Пакистану брали  участь у війні в Кашмірі з  травня 1948). Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949).            

З ініціативи колишнього віце-короля Індії, лорда  Маунтбеттена, у січні 1948 року питання  Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН. 20.І.1948 РБ прийняла резолюцію, згідно з якою було створено Комісію з Індії  та Пакистану (United Nations Commission for India and Pakistan (UNCIP), що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов‘язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру. Такі положення  додатково було підтверджено резолюцією РБ ООН від 13.VIII.1948. Протягом 1948 року Комісія ООН здійснила три поїздки до регіону з метою надання посередницьких послуг, проте у зв‘язку з жорсткою позицією Індії, що наполягала на законності факту приєднання Кашміру і відмовлялася від виконання положень резолюції, що стосувалися виведення військ та плебісциту, діяльність Комісії виявилася малоефективною. Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир‘я (вступило в силу 1.І.1949).

     Під наглядом спостерігачів ООН було встановлено лінію припинення вогню, уточнену Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у  Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода закріпила позиції армій сторін і тим самим розподілила територію Кашміру на дві частини – індійську та пакистанську. Під контроль Пакистану перейшла південно-західна частина Кашмірської долини (2/5 території), на території якої існував формально незалежний Азад Кашмір, а також північні залежні території Кашміру (колишні Гілгітське агентство, Балтистан, Хунза, Нагар), що під час війни оголосили про приєднання до Пакистану. У 1963 році Пакистан передав КНР частину контрольованого ним Кашміру. Індія зберігала контроль над більшою частиною Кашмірської долини, Джамму, Ладакхом. 1952 року, після зречення магараджею влади, індійська частина Джамму і Кашміру була проголошена штатом із широкою автономією, 1957 року прийнято Конституцію (26.І.), що забезпечувала широку автономію Кашміру у складі Індії (надалі особливий статус, передбачений Ст.370 Конституції Індії, було поступово скасовано).

     Пакистан  протягом 1950-1960-их років неодноразово висловлював протести щодо дій Індії  в Кашмірі, апелюючи до положень резолюцій  Ради Безпеки ООН і вимагаючи  проведення плебісциту (у 1949-1964 роках  питання Кашміру піднімалося  в ООН 110 разів). Індія розглядала такі дії як втручання до її внутрішніх справ, відмовлялася від проведення плебісциту, побоюючись несприятливих  для себе результатів і стверджуючи, що у зв‘язку з окупацією Пакистаном частини Кашміру резолюції ООН 1948-1949 років де-факто втратили силу. Врегулюванню конфлікту перешкоджала також динаміка холодної війни, в  якій Індія зайняла нейтральну позицію, водночас підтримуючи тісні зв‘язки  з СРСР, у той час, як Пакистан проводив прозахідну політику. Стратегічне  розташування Кашміру на стику радянської Центральної Азії, Афганістану, китайських Тибету та Сінцзяну стало причиною пильної уваги наддержав до Кашмірської  проблеми, що додатково ускладнювало її вирішення (так, представник СРСР в Раді Безпеки у 1952-1964 постійно накладав вето на резолюції з Кашмірського питання, що передбачали міжнародне втручання або проведення плебісциту). Невдалими виявилися  спроба посередництва американського президента Г.Трумена, план Даллеса, що передбачав розподіл частини території між двома державами і створення на решті незалежного Кашміру, план Діксона, що передбачав проведення плебісциту лише у Кашмірській долині.

     У 1965 році Кашмір опинився у центрі другої індійсько-пакистанської війни (див. Індійсько-пакистанська війна 1965 року). У зв‘язку з провалом переговорів по Кашміру, а також спровокованими Пакистаном заворушеннями в Кашмірі (“Операція Гібралтар”) сторони розпочали повномасштабні бойові дії. Після їх припинення за посередництва СРСР відбулася мирна конференція в Ташкенті (3-10.І.1966), на якій було прийнято Ташкентську декларацію, згідно з якою сторони зобов‘язалися не вдаватися до застосування сили і вирішувати спірні проблеми мирним шляхом, здійснювати відносини на основі принципу невтручання до внутрішніх справ, відвести війська на позиції, які вони займали до 5.VIII.1965 року та дотримуватися умов припинення вогню. Відносно Кашмірської проблеми було зазначено, що “сторони обмінялися поглядами з цього питання”.

     Третя індійсько-пакистанська війна (1971 –  див. Індійсько-пакистанська війна 1971 року) також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Східній Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі (3.ХІ.1971) індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила частину території Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир‘я сторін (17.ХІ.1971). В ході зустрічі прем‘єр-міністра Індії Індіри Ганді (Indira Gandhi) та президента Пакистану Зульфікара Алі Брутто (Zulfikar Ali Bhutto) в Сімлі (28.VI.-2.VII.1972) було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону (Індія збільшувала контрольовану нею територію в Кашмірі на 750 кв.км). Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему”.

     Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії  та Пакистану. Індія послідовно відстоювала  позицію, згідно з якою проблему було врегульовано Сімлською угодою, пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. Ситуація кардинально змінилася  після початку наприкінці 1989 року масових антиіндійських виступів у  Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні  прав людини в Кашмірі щодо мусульманського  населення. З 1990 року у штаті введено  пряме президентське правління (до 1996) та розміщено значне угруповання  індійських військ (за різними даними від 600 тис. до 1 млн. чол.), що розпочало боротьбу з пропакистанськими та сепаратистськими угрупованнями, що ведуть партизанську війну (“Хізб-ул-Муджахеддин”, “Лашкар-і-Тойба”, Фронт визволення Джамму і Кашміру). З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою осіб з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13.ХІІ.2001  року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.