Пошук національних коренів у мистецтві: Михайло Бойчук і бойчукісти

   ЗМІСТ 

   ВСТУП…………………………………………………………………………3 

   РОЗДІЛ  І. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ХХ СТ. В УКРАЇНІ………………………………………………6 

   РОЗДІЛ  ІІ. ПОШУК НАЦІОНАЛЬНИХ КОРЕНІВ У МИСТЕЦТВІ: МИХАЙЛО БОЙЧУК І БОЙЧУКІСТИ………………………………………..14

   2.1. Умови розвитку монументально-декоративного мистецтва

   2.2. Ідея і концепція мистецької  школи бойчукістів

   2.3. Бойчукізм і соцреалізм: умови  співіснування

   2.4. Аналіз робіт бойчукістів 

   РОЗДІЛ  ІІІ. ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ МИХАЙЛА БОЙЧУКА – ЗАСНОВНИКА НЕОВІЗАНТИЗМУ…………………………………………27

   3.1. Михайло Бойчук і мистецькі настанови соцреалізму

   3.2. Стильові особливості робіт Михайла  Бойчука 

   ВИСНОВКИ…………………………………………………………………35 

   СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………38 

   ДОДАТОК А. ІЛЮСТРАЦІЇ………………………………………………..40 
 
 
 

   ВСТУП

   Українське  мистецтво першої третини ХХ ст. переживало цікавий і водночас складний період розвитку, який ще недостатньо  досліджений з позицій сучасної мистецтвознавчої науки. Як відомо, за радянських часів не заохочувалося  дослідження «формалістичних» течій, як і національних особливостей українського мистецтва радянської доби. Отже, сьогодні особливо актуальним є аналіз художнього процесу в Україні першої третини ХХ ст. в цілому та в окремих галузях мистецтва. Важливо сформувати, зокрема, уявлення про загальний художній рівень українського монументально-декоративного мистецтва та всебічно висвітлити шляхи становлення його національної школи.

   Актуальність  теми: сучасний етап національного відродження в Україні вимагає особливої уваги щодо вивчення, осмислення її культурної спадщини. Важливою складовою втрачених мистецьких надбань є одне з найбільш яскравих явищ українського «розстріляного відродження» — школа М. Бойчука. З ініціативи владних структур все, що можна було знищити із творчості бойчукістів, знищено, зміст діяльності спотворено. Втім, знайшовши визнання у світі, бойчукізм і сьогодні притягує увагу науковців Франції, Польщі, США, Канади, Росії. Без реконструкції його справжнього образу не можливе не тільки відродження правдивої історії української художньої культури, а й усвідомлення її майбутнього сенсу, подальших перспектив. Особливого значення для принципового переосмислення бойчукізму набуває концепція розвитку українського мистецтва, створена М. Бойчуком.

   З іншого боку, перед сучасним мистецтвознавством повстала необхідність вирішення проблем  теорії світового художнього процесу. В орбіту наукових досліджень все  більше включається творчість всіх народів різних країн і регіонів. Школа М. Бойчука органічно вписується у пошуки нових пластичних ідей передовими майстрами світового мистецтва  ХХ ст. Окрім того, феномен бойчукізму в українському мистецтві першої третини ХХ ст. має значні риси схожості з мексиканським муралізмом. Ці два явища світової художньої культури, що виникли паралельно на різних континентах, не обмежуються типологічною близькістю, бо тут діють якісь більш глибинні механізми національно-історичного характеру. А такі крос-культурні порівняння набувають нині особливої ваги як для осмислення Україною місця своєї культурної спадщини у світовій художній системі, так і у створенні майбутньої теорії світового мистецтва.

   Мета  дослідження: на широкому історико-культурному матеріалі, у взаємодії з найбільш суттєвими художніми проблемами доби розглянути мистецьку діяльність М. Бойчука та його концепцію розвитку українського мистецтва, її несумісність з політикою тоталітаризму і місце бойчукізму в національній та світовій художній культурі.

   Об’єкт дослідження: творчість М. Бойчука і його учнів у контексті проблем національно-культурного відродження в Україні першої третини ХХ ст.

   Предмет дослідження: ідейно-стильовий пошук національних коренів у мистецтві бойчукістів та їх керівника – Михайла Бойчука.

   Хронологічні  межі дослідження  охоплюють час становлення і розвитку бойчукізму, а також його згасання, і вкладаються в рамки 1910 – 1930-х рр.

   В дослідженні поставлено наступні завдання: проаналізувати «неовізантизм» М. Бойчука як новий напрямок в історії українського мистецтва; висвітлити новаторство художньо-педагогічних засад та творчого методу М. Бойчука; розглянути проблему національного стилю і форми в українському мистецтві першої третини ХХ ст. та її розв’язання у творчій практиці бойчукістів; виявити унікальність школи монументального малярства М. Бойчука на терені колишнього СРСР та у світовому мистецтві ХХ ст.

   Наукова дослідженість: у загальнотеоретичному, мистецтвознавчому та культурологічному осмисленні проблем, порушених у курсовій роботі, автор спиралася на концептуальні дослідження відомих українських та російських вчених, таких як: І. Врона [8, с. 35 – 39], К. Сліпко-Москальців, С. Таранушенко, Ю. Белічко, Н. Велігоцька, Д. Горбачов, О. Лагутенко, В. Лебедєва, Б. Лобановський [16, с. 165 – 171], М. Криволапов, В. Рубан, О. Ріпко [20], Л. Соколюк [21, с. 110 – 126; 22, с. 84 – 91], В. Толстой.

   Явище бойчукізму за радянської влади послідовно замовчувалося. Про творчість цього  митця якщо і згадувалося, то кількома рядками [7; с. 30]; [14, с. 273]; [18]. Вчені-мистецтвознавці  згадували про цей напрямок переважно в контексті європейських мистецьких течій, на які радянське мистецтвознавство навішувало ярлик «буржуазних» [1, с. 142], [2], [3, c. 4 – 5]. Послідовним дослідженням явища бойчукізму займався М.Білокінь [4, с. 44 – 51]. Описують біографію митця І.Герета [9], В.Губ’як [11], Я. Дністренко [12, с. 69 – 71] – в контексті розвитку національної ідеї та її популяризації в мистецтві, О. Юрчишин [25, с. 140 – 148] – акцентуючи на непростих взаєминах митця з видатним ученим М.Грушевським. Психологічний конфлікт митця з ідеологією епохи соцреалізму досліджує І. Городинець [10], О.Федорук [24, с. 76 – 86]. Творчу манеру та мистецькі погляди художника висвітлюють Г.Колос [15, с. 444 – 451], В.Маркаде [17], Т.Тимченко [23, 60 – 62]. На внеску митця в українську культуру акцентує дослідник-патріот І.Крип’якевич у праці «Історія української культури» [13, с. 630 – 633]. Спогади мемуарного характеру видрукувані у статті «Промовте – життя моє…» [19, с. 360 – 384]. Діяльність цього митця висвітлюється і в довідкових матеріалах [5, с. 105 – 106], [6, с. 26].

   Методи  дослідження: аналітичні (аналіз художніх робіт) та конкретно-історичний (аналіз конкретно-історичних умов життя та творчості митців).

   Практична значущість роботи: результати нашого дослідження можуть бути використані при укладанні довідників про репресованих митців, а також при детальному вивченні модерних течій у мистецтві Європи межі 19 – 20 ст.

   Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та списку ілюстрацій у додатку.

   РОЗДІЛ  І. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ХХ СТ. В УКРАЇНІ

   Після поразки національно-визвольного  руху в Україні й входження  її до Радянського Союзу в українській  культурі ще певний час тривало піднесення, яке дехто називає періодом культурного  відродження. Намагаючись привернути до себе неросійські народи й продемонструвати добровільність цього союзу, більшовицька партія на перших порах надавала республікам  певну самостійність у вирішенні  економічних та культурних питань. Політика українізації, розвиток національної освіти давали українській культурі широке підґрунтя для розвитку. В мистецтво, літературу прийшло багато нових талантів. Деякі митці були далекі від будь-якої політики, але значна частина належала до різних політичних угруповань, насамперед до боротьбистів та українських комуністів. Зайнята насамперед збереженням своєї гегемонії, комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність в Україні, відтак дозволяла спершу утворення численних мистецьких об’єднань, які шукали шляхи створення нової української культури. Коли не збулися їхні сподівання на самостійну державу, то багато хто з письменників, художників, артистів почав убачати в розвиткові культури своєрідний спосіб вираження національної ідентичності. Перед митцями поставали проблеми пошуку нових шляхів розвитку української культури, пошуки взірців та орієнтирів, на яких вони мали будувати як свою творчість, так і всю українську культуру. В образотворчому мистецтві, насамперед у живописі, нові пошуки пов’язувалися головним чином з монументальним мистецтвом, яке бурхливо розвивалося у зв’язку з великим промисловим і житловим будівництвом, що почалося після років розрухи та громадянської війни. Художники мріяли про світлі нові будівлі, прикрашені грандіозними фресками та мозаїками, творами декоративно-ужиткового мистецтва. Вони вбачали в спорудах нового часу органічний синтез мистецтва з архітектурними формами, який творив би естетичне середовище життя трудівника нової України. Творча програма Михайла Бойчука полягала у послідовному вивченні й використанні візантійського та давньоукраїнського церковного монументального малярства, мистецтва італійського Проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини.

   За  цих обставин дослідження такого і без того складного мистецького  явища, як бойчукізм, являє собою  доволі непросте завдання. Їхні твори  сильно розпорошені, зокрема по приватних  збірках. Перу самого Михайла Бойчука  належить кілька статей, зокрема про  гончарство й килимарство – з  нагоди коломийської виставки домашнього промислу 1912 року, а також про  реставраційні роботи в Росії  та в київському Софійському соборі [15, с. 444 – 451]. Висловлювання М.Бойчука про мистецтво, що дасть змогу відтворити його мистецьку концепцію в найраннішій редакції (1909), потрапили до мемуарів [19, 365 – 366].

   Художник, засновник школи малярства, теоретик мистецтва і педагог, Михайло Бойчук працював у галузі монументального і станкового малярства, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва, займався реставрацією. Він народився в селi Романiвцi на галицькому Подiллi 10 жовтня 1882 року в багатодітній родині.

   Майбутній митець приїхав до міста Львова 1898 року – вступати до малярської школи. Згодом, за підтримки М.Грушевського студіює у Вiденськiй, Кракiвськiй та Мюнхенській академіях мистецтв. Поїхав потім на кілька років до Парижа, де став одним iз засновників української громади, відвідуючи Академію Рансон та майстерню П. Серізьє. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво. 1910 – 1914 – працює у Львові, від 1917 – у Києві. Обраний професором Української Державної Академії мистецтв, керував майстернею монументального мистецтва. 1930 – 1932 – завідував кафедрою композиції факультету монументального живопису в Інституті Пролетарського Мистецтва в Ленінграді.

   Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз’єднані формальні пошуки. Саме в Парижі у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над роллю колективу в мистецтві (не лише колективність сприйняття, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалiзму.

   Слава до художника прийшла ще у 1910 р., коли на виставці в Салоні Незалежних у  Парижі експонували 18 праць «школи Бойчука» під загальною назвою «Відродження візантійського мистецтва». Європейська преса високо оцінила новаторські пошуки українських митців. У своїй творчості М. Бойчук орієнтувався на монументальне мистецтво Візантії та українське малярство ХVII - ХVIII століть. Саме з тих глибин він прагнув прокласти стежку до нової української культури.

   Відомі  його твори «Пастушка», «Молочниця» (обидва - 1910), «Ратай», «Школа» (1910 - 1914), «Під яблунею» (1912 - 1913), «Дівчина з квіткою» (1917 - 1918), «Збори жіночого активу» (1929); портрети Б. Лепкого та С. Жеромського.

   Колектив художників, що сформувався у Парижі, орієнтувався на мистецтво Вiзантiї й Київської Русі як на вершинні явища художньої творчості, із яких почнеться відродження нового українського мистецтва.

   У Парижі Михайло Бойчук одружився iз  Софією Налепинською. У 1910-1911 роках  він бував також в Iталiї, де вивчав твори монументального мистецтва, передусiм перiоду проторенесансу, опановував рiзнi технічні прийоми в темпері та фресці. В 1911-1912 роках Бойчук переїхав у Львів, де працював над монументальними розписами. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернiгiвської губернії (1912-1914).

   Пiд  час Першої свiтової вiйни Бойчука  разом з його молодшим братом Тимком як австрійських пiдданих росiяни заслали в Арзамас. А коли в Києвi почали органiзовувати Українську Академiю мистецтв (1917), з-помiж найчiльнiших митцiв тодiшньої України викладати обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збiрцi В.I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальнi Софійського собору (1919), відкрив 1924 року фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернiговi.

   Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державнi майстернi. Його група розписала агiтпароплав "Більшовик", Луцькі казарми в Києвi (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформила приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працювала на Всесоюзній сiльськогосподарськiй виставці 1923 року, виконала близько двадцяти портретів кооперативних i державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробила розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935).

   З 1909 року М.Бойчук працював у галузi графiки. Вiдомi обкладинки для Товариства прихильникiв українського письменства і науки (Львiв, початок ХХ ст.), плакати «Шевченкiвське свято» та «Несiть подарунки Червонiй Армiї» (обидва з 1920). Разом з учнями вiн виконав серiю обкладинок для черкаського видавництва «Сiяч» (1918, друкувалися за пiдписом «Робiтня Бойчука» та анонiмно), а також є автором ряду станкових творiв «Збори жiночого активу» (1929), портретiв Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацiй для постановок «Молодого театру» в Києвi («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера i Бiлий Медвiдь» В. Винниченка - обидва 1918 року), ескiзiв багатофiгурного гобелена «Обжинки» (1935). Якщо врахувати, що чимала частина доробку припадає на перiод голоду й розрухи, артилерiйських канонад на вулицях Києва та роки вiдбудови народного господарства, вага зробленого гiдна подиву.