Українська держава як форма існування української нації,здійснення її мрій та прагнень

Дата добавления: 22 Марта 2012 в 12:04
Автор: b****@nextmail.ru
Тип работы: реферат
Скачать полностью (20.88 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

Реферат Моя держава-Україна.doc

  —  88.50 Кб


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Теплицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1

 

 

 

 

 

 

Р Е Ф Е Р А Т

 

на тему:

 

 

Українська держава як форма існування української нації,здійснення її мрій та прагнень

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: учениця 10-б класу Теплицької ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Постернак Тетяна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Теплик 2012

У Посланні Президента України до Верховної Ради “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” як одне з найважливіших завдань нового етапу розвитку держави окреслено створення умов для реальної та орієнтованої на національні інтереси консолідації українського суспільства, розвитку української політичної нації. Виходячи з того, що сьогодні кожен четвертий громадянин України за своїм походженням належить до національної меншини, згуртування всіх громадян в єдину політичну націю є нагальним завданням.

Назва “українська нація”, вперше була вжита за часів Богдана Хмельницького Саме завдяки перемогам гетьмана у національно-визвольній війні 1648 – 1654 років, а ще раніше – існуванню Запорізької Січі, українська культурна ідентичність стала визнаним та вагомим чинником політичної історії Європи. Однак укладений 1654 року в Переяславі договір з Росією надовго загальмував самовизначення українського народу. Андрусівські угоди 1667 року, які Москва уклала з Варшавою, поділили українські землі між Польщею і Московією: Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом – до Московського царства.

Відтоді українська ідентичність існувала, головним чином, як спосіб буття “нижчих” верств населення – його мови, звичаїв, обрядів тощо – набираючи інколи й більш рефлексованих форм: гасел та вимог національно-визвольних рухів, шедеврів духовної творчості кращих її представників, серед яких найбільш знаковими постатями є Леся Українка і Тарас Шевченко. В цілому українство в цей період формується в парадигмі так званої “етнічної нації”.

Революційні процеси в лютому і жовтні 1917 року зруйнували монархію і Російську імперію. Перед Україною постала перспектива формування власної політичної нації. Першим кроком, на хвилі революційних подій у Києві 1917 року, стало утворення Центральної Ради – представницького органу широких прошарків населення. Центральна Рада проголосила автономію України і заснувала Українську Народну Республіку. А 22 січня 1918 року було проголошено незалежність держави.

Перемога більшовиків у громадянській війні визначила формування в Україні всіх сфер суспільного життя (як і в інших республіках колишнього СРСР) за казуїстичною формулою: “Соціалістичне за змістом і національне за формою”. Начебто може існувати форма без змісту, а зміст – без форми. Водночас Україна стала чітко визначеним національним і територіальним цілим з власною столицею (в 1919 – 1934 роках – Харків; з 1934 року – Київ) і урядом, що мав обмежені, але певні повноваження. Україна мала органи державної влади і управління, бюджет, Державний Герб, Прапор, Гімн, Конституцію. Українську Радянську Соціалістичну Республіку (1921 рік) визнали десятки країн. Згодом, після утворення 30 грудня 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік, ці досягнення стали чисто формальними.

В період відновлення зруйнованої Першою світовою і громадянською війнами промисловості в Україні було споруджено сотні заводів і фабрик, що вивело її на рівень розвинених індустріальних країн світу. Водночас 30-ті роки стали найтрагічнішими в історії радянської України. Знищення національної еліти, насильницька колективізація села, масові переселення так званих куркулів, спровокований голод 1932 – 1933 років не тільки значно загальмували формування соціокультурної спорідненості українства, але й завдали нищівного удару генофондові нації, який ще більше посилили наслідки Другої світової війни. Водночас результатом перемоги СРСР у Другій світовій війні стало те, що вперше більшість українських етнічних земель було об’єднано у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки.

В цілому специфіка етнонаціонального розвитку України у складі СРСР визначалася його концепцією розвитку продуктивних сил, яка передбачала максимальну інтеграцію народного господарства кожної республіки в загальносоюзному комплексі. Така “розчиненість” продуктивних сил всіх союзних республік мала своїм наслідком те, що народне господарство України було в цілому дуже розбалансованим і розблокованим, усі галузі і структуроутворюючі елементи економічно й технологічно виявилися не пов’язаними між собою.

Радянський федералізм, хоч як це не парадоксально з огляду на ленінську концепцію розв’язання національного питання, фактично функціонував не як спосіб консолідації націй на основі корінних етносів, а скоріше як засіб їх уніфікації (і тих, що мають власні адміністративно-територіальні утворення, і тих, що їх не мають) в рамках багатоетнічної держави (“моя адреса – Радянський Союз”). Новим етапом формування української нації слід вважати початок 90-х років. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла документ історичного значення – Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України. 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний вибір. Того ж дня було обрано й Президента держави.

За короткий термін Україна створила нову систему державного управління, власні Збройні Сили, органи безпеки і правопорядку. Зріс рівень політичних свобод громадян, було знято всі обмеження в духовному розвиткові українського та інших етносів. Українська держава, як рівна серед рівних, увійшла до світової спільноти. Розпочалася напружена робота з створення ефективної економічної системи, розвинених інститутів демократії, підвищення авторитету держави на міжнародній арені. 28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила нову Конституцію України. У вересні 1996 року було здійснено неконфіскаційну грошову реформу і введено повноцінну українську валюту – гривню.

За відносно короткий строк молодій державі вдалося визначити засади етнополітики і створити систему регулювання етнонаціональних процесів, що сприяло подальшій консолідації української нації. Тобто було визначено необхідні умови для забезпечення єдності і цілісності країни у нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів усіх етносів, розвитку їх культурної, мовної і релігійної самобутності.

Демократичні політико-правові засади розбудови української нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Смисл визначення українського народу з великої та малої літери включає в себе як всю поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність – рівність громадян усіх національностей перед Законом. Більше того, в третій частині преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим підтверджено об’єктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом для громадян усіх національностей.

Крім того, вперше в пострадянській практиці, в Статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної нації – українців корінними є й інші народи та національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово „корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”, знімаючи проблеми самоідентифікації автохтонних національних меншин України – євреїв, греків, поляків, росіян, румун, угорців тощо, спрямовуючи її “пасіонарну енергію” (Л. Гумільов) у напрямку інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвитку сепаратистських настроїв.

Законодавчо визнано, що національні меншини, поряд з українцями, а також “корінними народами” – гагаузами, караїмами, кримськими татарами, кримчаками – на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі”, і є автохтоним, корінним населенням.

В цілому українське законодавче поле та її Конституція дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому числі і в одержанні освіти) гарантовані Статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантоване Статтею 14 Закону “Про національні меншини” та Статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Отож є надія, що в новому законі про вибори це положення знайде своє відображення. Продовжується робота над проектом концепції національно-культурної автономії, хоч і зараз стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць.

В роки незалежності України етнонаціональні проблеми були й лишаються предметом постійної уваги держави. 1994 року Указом Президента України було утворено Міністерство України у справах національностей, міграції та культів. 1996 року Міністерство перетворено на Державний комітет у справах національностей та міграції. 26 липня 2000 року було утворено Державний департамент у справах національностей та міграції (який працює й тепер).

Окрім того, 15 квітня 2000 року було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України. За останні роки підготовлено близько ста проектів нормативно-правових актів, у тому числі Законів України, Указів та Розпоряджень Президента, Постанов Кабінету Міністрів, укладено низку міждержавних договорів.

Проте значна частина законопроектів носить проблемний або декларативний характер і потребує суттєвого доопрацювання. Вже досить довго опрацьовується законопроект “Про концепцію державної етнополітики України”. Доопрацювання та прийняття Верховною Радою потребують також законопроекти “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”, “Про розвиток та застосування мов в Україні”.

Загальновідомо, що існує низка проблем корінних народів і національних менших, для врегулювання яких немає необхідних законодавчих актів (громадянство, міграція, правові, мовно-освітні аспекти; потрібно уточнити й чіткіше сформулювати такі важливі поняття, як “корінні народи”, “національні меншини” тощо). Немає належного інформаційного забезпечення щодо становища корінних народів на національних меншин та їхніх проблем (в Інтернеті не існує сайту Держдепартаменту у справах національностей та міграції, статистична та аналітична інформація має переважно закритий характер). У засобах масової інформації не відбувається публічного обговорення етнонаціональних, міграційних та міжконфесійних проблем, життя української діаспори.

Проте можна констатувати, що законодавчо закріплена “подвійність” української етнополітики є не тільки проявом амбівалентності масової свідомості українського суспільства (включаючи сферу його етнокультурної самоідентифікації), не тільки наслідком незавершених процесів формування української політичної нації з її особливою ідентичністю і зміцненими традиціями “змішаності” українського етносу з іншими етнічними групами, насамперед росіянами. В більшій мірі вона є проявом природної “подвійності” формування будь-якої сучасної нації в органічній єдності двох її складових: культурної та громадянської спільності.

Якщо ж перенести концептуальну модель націєтворення (політична нація є похідною від взаємодії трьох складових – етнічних спільнот, держави і громадянського суспільства) на українські реалії, то українська політична нація є похідною від української національної ідеї, громадянського суспільства і соціальної держави.

Хоча Україна суто європейска країна, проблеми та тенденції формування її політичної нації найбільше нагадують північноамериканські взірці. Крім осідання на теренах сучасної України великих і малих народів внаслідок потужних цивілізаційних рухів, значна частина її території була заселена в ході колонізації, що розгорнулася в XVІ – XІХ століттях. У ній брали участь не тільки етнічні українці (малороси) та росіяни (великороси), але й німці, вірмени, євреї, греки, болгари і т. д. Характер феодальної експансії мала польська (а почасти й румунська та угорська) колонізація українських земель. Але і вона справляла чималий вплив на формування поліетнічності сучасної України. Тому практично всі етнічні групи України закономірно вважають той чи інший (найчастіше – цілком певний) регіон України своєю батьківщиною з не меншими, а то й з більшими підставами, ніж американці – США чи канадці – Канаду.

Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення, на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. У національному складі населення України переважна більшість – українці, чисельність яких становила 37541,7 тисячі осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 року, зменшилася на 26,6 % і нараховувала на дату перепису 8334,1 тисячі осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 % і склала 17,3 %.

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає в Донецькій, Луганській, Харківській областях та на півдні України. Крім того, вони становлять абсолютну більшість у Криму. Практично всі кримські татари-репатріанти так само поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується зростанням чисельності інших тюркомовних народів. Кожна з цих груп окремо не складає відчутної частини населення країни, але разом з кримськими татарами тюркомовні народи налічують понад 500 тисяч осіб.

Страницы:12следующая →
Описание работы
У Посланні Президента України до Верховної Ради “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” як одне з найважливіших завдань нового етапу розвитку держави окреслено створення умов для реальної та орієнтованої на національні інтереси консолідації українського суспільства, розвитку української політичної нації. Виходячи з того, що сьогодні кожен четвертий громадянин України за своїм походженням належить до національної меншини, згуртування всіх громадян в єдину політичну націю є нагальним завданням.
Содержание
содержание отсутствует