Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту

Слід також зазначити, що за вісім місяців 2009 року на переїздах і коліях залізниць України сталося 70 випадків дорожньо-транспортних пригод, у тому числі 62 – на переїздах і 8 – на коліях поза переїздами. Найбільша кількість ДТП (45) сталася на обладнаних сигналізацією переїздах, але без чергового. Винними в усіх зафіксованих транспортних пригодах визнано водіїв, які нехтували правила дорожнього руху й безпеки. В результаті ДТП на переїздах протягом восьми місяців 2009 року загинула 21 особа, 29 – травмовано[9].

Поліпшити стан безпеки дорожнього руху, на наш погляд, можна шляхом реалізації єдиної державної політики, що передбачає:

– формування громадської  думки стосовно дорожньої аварійності  як проблеми загальнонаціонального  характеру, значне розширення спектру  виховних заходів, спрямованих на підвищення дорожньої культури громадян;

– створення системи державних  стандартів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху з урахуванням міжнародних вимог і угод;

– удосконалення технічного регулювання на автомобільному й міському громадському транспорті з метою забезпечення їх конструктивної та експлуатаційної безпеки;

– розвиток і поліпшення стану вулично-шляхової мережі, вдосконалення  організації дорожнього руху;

– навчання дітей у період дошкільного виховання та в початковій школі правильної поведінки як учасників дорожнього руху;

– значне підвищення рівня вимог до організацій, що здійснюють підготовку майбутніх водіїв автомобіля;

– удосконалення системи  надання громадянам права на керування  транспортними засобами, а також  забезпечення належної якості підготовки водіїв і допуску їх до участі в дорожньому русі;

– забезпечення учасників  руху інформацією про можливі  небезпеки і способи їх подолання;

– розвиток систем вчасного сповіщення про ДТП і надання  першої невідкладної медичної допомоги потерпілим;

– удосконалення структури  системи управління безпекою руху на федеральному й регіональному рівнях, поліпшення координації діяльності органів виконавчої влади у сфері безпеки руху;

– поліпшення технічного оснащення залізничних переїздів;

– удосконалення контрольно-наглядової діяльності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху;

– приведення заходів адміністративної й кримінальної відповідальності за порушення правил дорожнього руху у відповідність до суспільної небезпеки цих порушень;

– розвиток і вдосконалення  механізмів страхування з метою  гарантованого відшкодування збитку від ДТП і забезпечення систематичної  роботи щодо їх запобігання.

Залишаються актуальними  питання підвищення безпеки руху на залізничному й повітряному транспорті, морському судноплавстві та судноплавстві на внутрішніх водних шляхах.

Щороку не менш як 15 аварійних  випадків трапляється на морському  та річковому транспорті. Основними причинами таких випадків є порушення обов’язкових постанов щодо морських торгових портів, загальних та особливих правил плавання по Дунаю, правил судноплавства на внутрішніх водних шляхах, технічної експлуатації річкового транспорту, статуту служби, а також помилкові дії капітанів, членів екіпажів, незадовільна організація вахтової служби. Аналіз матеріалів аварійних справ засвідчує, що людський чинник є головним у 78 відсотках аварій, що вказує на недостатню роботу судноплавних компаній з підвищення кваліфікації судноводіїв[11, с.6].

Підвищення ефективності державного управління безпекою на транспорті неможливе без підвищення оперативності та ефективності аварійно-рятувальних робіт у разі дорожньо-транспортних пригод, без удосконалення системи надання екстреної медичної допомоги й створення єдиних чергово-диспетчерських служб.

У профілактичній роботі важко переоцінити роль засобів масової інформації. Доцільною є організація періодичних радіо- і телекурсів із навчання населення Правил дорожнього руху, правил безпеки на різних видах транспорту.

Одним із напрямів такої  роботи є проведення в засобах  масової інформації пропагандистської  кампанії з дотримання норм безпеки  на транспорті із залученням до неї керівників і фахівців міністерств та відомств. Необхідно розробляти й запроваджувати нові форми та методи навчання дітей і підлітків, виховання в них транспортної культури. Продовжити атестацію навчальних закладів із підготовки й перепідготовки водіїв та інших фахівців транспортних професій, що здійснюють управління транспортними засобами, забезпечити підвищення кваліфікації викладацького складу, вдосконалення технічного оснащення навчального процесу.

Необхідно паралельно запроваджувати нові форми контролю за дотриманням  режимів праці й відпочинку чергово-диспетчерського  персоналу та водіїв, а також нові технічні засоби реєстрації параметрів руху.

Перегляд, розробку й затвердження пакета нормативних документів з  конструктивної, зокрема, активної й пасивної безпеки транспортних засобів, потрібно здійснювати з урахуванням чинних державних і міжнародних стандартів, їх сертифікації, видачі ліцензій на право перевезення пасажирів і вантажів. Зарубіжний досвід розвитку національного законодавства, що регулює відносини у сфері забезпечення транспортної безпеки, слід використати для створення механізму правового регулювання цієї проблеми в Україні.            Аналіз правової бази у сфері забезпечення транспортної безпеки свідчить, що особливе місце в ній належить законам. І це цілком об’єктивно. Основою правового регулювання транспортної безпеки має бути закон. Однак обійтися в правовому регулюванні без підзаконних нормативно-правових актів практично неможливо: це призвело б до понаднормового навантаження на законодавчі органи й уповільнило б реагування на конкретну ситуацію.

Підзаконні акти дають змогу оперативно реагувати на зміни в об’єкті правового регулювання, із найменшими втратами оминати прогалини в законі, що найбільш характерно для локалізації та запобігання аваріям з огляду на їхню неординарність, швидкість розвитку подій. Через брак інформації, її недостатню оперативність законодавець не в змозі передбачити й регламентувати всю сукупність суспільних відносин, що складаються у сфері забезпечення транспортної безпеки. Завдання полягає в тому, щоб чітко розмежувати ті сфери правового впливу, куди закрито доступ підзаконним актам. У зв’язку з цим деякі автори зазначають, що юридичною наукою ще не відпрацьовано чітких критеріїв розмежування суспільних відносин, за допомогою яких вони регулювалися б на законодавчому й підзаконному рівні [8]. Інші стверджують, що питання, які стосуються прав, свобод і відповідальності,  регулювати через посередництво підзаконних нормативно-правових актів не можна [14, с. 362–364].

Безперечно, винятковою сферою дії закону повинно бути правове  встановлення всіх головних елементів транспортної безпеки. До сфери ж компетенції суб’єктів підзаконної нормотворчості мають увійти лише конкретизація й деталізація законодавчих приписів, а також регламентація організації їх виконання без зміни обсягів правового регулювання. Унаслідок підзаконної нормотворчості органи виконавчої влади не повинні набувати нових повноважень, але й не втрачати тих, що вже передбачені законодавчими актами. Неприпустимим також є розширення чи звуження, порівняно з законом, підстав їх, застосування. Звідси випливає необхідність передбачати юридичні гарантії, щоб підзаконні нормативно-правові акти не обмежували законних прав і свобод людини та громадянина.

Підвищення якості й посилення обґрунтованості рішень неможливі без систем моніторингу транспортних пригод. З огляду на це необхідним є створення організаційної структури (міжвідомчого інформаційно-аналітичного центру), яка має інформувати органи державного управління про стан і проблеми забезпечення безпеки на транспорті, вживані заходи та їх ефективність.

Отже, державна політика транспортної безпеки України має визначатися  з урахуванням пріоритетності національних інтересів України в згаданій сфері та  здійснюватися шляхом реалізації відповідних стратегій і програм згідно з чинним законодавством. Вона має будуватися на таких принципах:

– гарантованого забезпечення державою функціонування й розвитку систем забезпечення безпеки на транспорті;

– поширення державного контролю і нагляду в зазначеній сфері на виробників, імпортерів і власників транспортних засобів будь-яких форм власності й видів діяльності;

– забезпечення адекватності санкцій (покарань), що застосовуються, до ступеня суспільної небезпеки  порушень норм і правил;

– координації дій із забезпечення антитерористичної безпеки  на транспорті;

– координації дій із використання транспорту з метою  захисту населення і територій  в частині цивільної оборони, у надзвичайних ситуаціях природного і техногенного характеру, а також  під час ліквідації їх, наслідків з одночасним недопущенням створення надзвичайних ситуацій під час експлуатації транспортної інфраструктури;

– формування єдиних принципів  і підходів до професійного добору, підготовки й перепідготовки працівників транспортної сфери, регулювання їх праці;

– зміцнення кадрової професійної  бази транспортної галузі, вдосконалення  системи спеціалізованих навчальних закладів відповідно до перспективних вимог до висококваліфікованих фахівців транспорту.

Безперечно, здійснення державної  політики транспортної безпеки є  не лише засобом регулювання транспортного  процесу, а й передусім інструментом забезпечення інтересів держави. Її ефективність визначатиметься чітким дотриманням обраних пріоритетів, надійним правовим, організаційним, матеріальним та інформаційним забезпеченням заходів державного регулювання безпеки перевезень, об’єднанням зусиль органів державної влади, місцевого самоврядування та громадськості для досягнення спільної мети запобігання реальним та потенційним загрозам виникнення аварій і катастроф на транспорті та їх наслідкам.

Розділ 2.2. Загальна характеристика відносин в сфері безпеки руху та експлуатації транспорту.

Для здійснення найбільш повного  аналізу всіх складових відносин в сфері забезпечення безпеки  руху і експлуатації транспорту слід для початку визначити співвідношення і обсяг понять безпеки руху та експлуатації транспорту, їх відмінності  і взаємодоповнення.      Безпека руху, як така, може розглядатися у кількох аспектах. З юридичної точки зору – це суспільні відносини, що складаються в сфері державного регулювання діяльності транспорту із сприяння найбільш сприятливому його функціонуванню для забезпечення наперед встановлених стратегічних цілей. Саме у даному розрізі ми будемо розглядати це поняття і далі.    З технічної точки зору – це сукупність факторів, що утворюють безпечну обстановку, в якій не виникає небезпечних ситуацій, що в свою чергу не переходять у несприятливі наслідки (аварії, дорожньо-транспортні пригоди). Дане визначення в своєму обсязі допустиме для характеристики безпеки руху на різних видах транспорту. Відмінності полягають лише в дещо різній сукупності факторів, що визначають безпеку руху як певний стан функціонування транспорту, який проявляється у безпечній експлуатації рухомого складу. Наприклад, на автомобільному транспорті такими факторами є: 1) безпечний інтервал; 2) безпечна дистанція; 3) безпечна швидкість. Це визначає спрямованість відносин в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху як окремої складової частини відносин безпеки руху. Дана технічна складова (не лише на автомобільному транспорті) далі знаходить своє вираження у діяльності законодавця із розробки і прийняття нормативних актів, що регулюють кожну сферу, а іноді – і певний фактор. У випадку сфери безпеки дорожнього руху – це Закон України «Про дорожній рух», Правила дорожнього руху, Конвенція про дорожній рух та ін.     Щодо характеристики поняття «експлуатації транспорту», то, виходячи із загального смислового навантаження терміну експлуатація, - це все те, що не заборонено законом чи щодо чого встановлено певні обмеження і ліміти, необхідність отримання певного дозволу, і що пов’язано із власне процесом використання транспортних засобів для певних цілей.   Експлуатація транспорту є досить комплексним явищем, рівно як і забезпечення безпеки руху. Зокрема, тут мова йде про технічний процес використання властивостей транспорту, і цей процес підпорядковується суворим нормам щодо техніки безпеки, технічного стану транспортних засобів, впливу транспорту на навколишнє середовище і т.д.    Проводячи паралелі між поняттями безпеки руху і експлуатації транспорту, можна зупинитися на наступних твердженнях:

-дані поняття, як і відносини, які вони висвітлюють, не є тотожними, проте взаємодоповнюють одне одного;

-для обох характерним є нормативно-правове регулювання і встановлення щодо кожного певних правил;

-обидва мають комплексний характер і розгалужену внутрішню структуру залежно від видів транспорту;

-об’єднані спільною метою,  що полягає у забезпеченні  безпеки руху підчас експлуатації  транспортних засобів.

Отже, підводячи підсумки даного аналізу, організація безпеки  руху і регламентація правил експлуатації транспортних засобів знаходяться  у прямо пропорційному зв’язку  між собою, утворюючи єдиний і  неподільний комплекс суспільних відносин

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Безпека наземних шляхів сполучення як об’єкт адміністративно-правового регулювання.

Одним із чинників національної безпеки не лише України, а й інших  країн світу є стан безпеки в транспортному комплексі. На думку деяких учених, безпека функціонування транспорту є одним із найважливіших компонентів національної безпеки [16,]. Підтвердженням таких поглядів є активізація уваги світової спільноти до проблем безпеки руху.      Треба констатувати той факт, що Україна належить до країн з високим рівнем транспортної аварійності. За оперативними даними, протягом 2011 року в транспортній галузі України відбулося 1277 аварійних подій. Як повідомляє Міністерство інфраструктури України, кількість загиблих унаслідок аварій на транспорті у 2011 році, порівняно з 2010 роком, знизилась на 54 %. Зокрема, на залізниці кількість аварійних подій загалом знизилася на 6,4 % – 766 випадків. При цьому кількість ДТП на залізничних переїздах у 2011 році, порівняно з 2010 роком, зменшилася на 20,8 %. Однак ситуація з аварійністю й досі потребує підвищеної уваги з боку науковців та органів публічної адміністрації. Сфера транспорту вже стала предметом досліджень багатьох учених як радянського, так і сучасного періоду. Значну увагу зазвичай приділяють державному регулюванню транспортної системи, дослідженню правовідносин у транспортній сфері, правилам руху (зокрема, це роботи В. М. Бесчастного [18], В. К. Гіжевського та Е. Ф. Демського [19], В. О. Котика [21], Г. К. Курзенкова [22], Є. О. Харитонова [23], М. Л. Шелухіна [24] та ін.).     Дослідженню проблем забезпечення безпеки на різних видах транспорту присвячено науково-теоретичні розробки Т. О. Гуржія [15], М. М. Долгополової [25], Д. В. Зеркалова [26] З іншого боку, ґрунтовних, комплексних наукових розробок у зазначеній сфері наразі не вистачає. А отже, є нагальна потреба в розробленні науково обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на вдосконалення державної системи забезпечення безпеки руху на транспорті та зниження рівня аварійності.